Глава 29: Тінь за обрієм Частина 2 (продовження). Бій із Серцем Тіні

Зал здригнувся. Обеліск, що стояв у центрі, розкрився тріщинами, і з них вирвалася темна енергія, закручуючись у вихор. Тіньова постать підняла руки — і стіни навколо ожили, перетворившись на чорні хвилі, що хлинули на Амрама й Сільвію.

Амрам підняв меч. Його клинок випромінював світло, що пробивало темряву, немов промінь світанку в глибинах ночі. Він зробив крок уперед, розсікаючи хвилю. Темрява заволала тисячами голосів — не людських, а викривлених, наче сама пам’ять місця кричала.

— Це не просто ворог, — промовив Амрам крізь шум, — це всі, кого пожерла ця вежа.

Сільвія здійняла руки, і навколо неї спалахнув вогонь. Він обгорнув її тонкою оболонкою, мов плащ, а тоді вирвався назовні, створивши коло тепла посеред залу. Полум’я кидало відблиски на символи на стінах, і ті закрутилися швидше, наче намагалися втекти від її світла.

— Вони хочуть нас зламати, — крикнула вона, перекриваючи ревіння. — Покажуть нам наші страхи! Не вір нічому, Амраме!

Але було вже пізно.

Перед Амрамом виросла постать. Його власне обличчя. Його очі. Його голос.

— Ти думаєш, що борешся за добро? — сказало відображення. — Ти лише шукаєш привід для власної люті. Подивися на свої руки!

Він опустив погляд — і справді, його долоні були в крові. Він бачив поля битв, воїнів, що падали від його меча, бачив, як сам ставав чудовиськом, від якого втікала навіть Сільвія.

— Ні! — закричав він, стискаючи руків’я. — Це не я!

Він замахнувся мечем і розсік видіння. Воно розсипалося тінню, але крик луною ще довго дзвенів у його вухах.

Сільвія тим часом теж боролася. З темряви вийшла жінка — точнісінько вона сама, тільки старша, з очима, повними жалю.

— Ти прирекла себе, — сказала тінь-Сільвія. — Любов знищить тебе. Амрам впаде, а ти залишишся одна.

Її серце стислося, але вона відкинула сумнів. Вогонь у її руках спалахнув сильніше.

— Якщо навіть доля прирекла мене на біль, я прийму його з ним! — її голос пролунав так гучно, що темрява на мить відступила.

Тінь заревла.

— Ви не зламаєте мене! Ви лише частина мене!

Із підлоги вирвалися чорні корені, мов жили, й обплели їхні ноги. Амрам ударив мечем, але корені відновлювалися знову і знову, підживлюючись обеліском.

Сільвія підняла обидві руки, і її полум’я злетіло вгору, вдаривши прямо у стелю. Камінь загримів, шматки падали додолу, але саме полум’я перетворилося на вогненну сферу, яка зависла над ними, освітлюючи весь зал.

— Амраме! — закричала вона. — Його серце — в обеліску!

Він зрозумів. Кинувся вперед, пробиваючи шлях крізь корені. Кожен крок давався важко, але він ішов, поки не опинився перед чорною бриластою поверхнею.

— Якщо ти — моє віддзеркалення, — сказав він, піднімаючи меч, — тоді знай: я не боюся темряви. Бо світло в мені сильніше!

Він ударив. Меч увійшов у саму суть обеліска, і зал затрясся. Тінь закричала, розпадаючись на тисячі уламків.

Сільвія спрямувала своє полум’я в тріщини, які розійшлися по поверхні. Вогонь увірвався всередину, і темрява вибухнула сяйвом.

Корені відпустили їх. Символи на стінах згасли. Тиша впала раптово, як після грому.

Лише уламки обеліска лежали на підлозі, ще теплі від світла і вогню.

Амрам важко дихав, тримаючи меч біля коліна.

— Ми… змогли.

Сільвія підійшла ближче, її руки все ще тремтіли від напруги. Вона подивилася на нього, і в її очах було щось більше за полегшення — це була віра.

— Ми не зламалися. І тому перемогли.

Він обійняв її, і вперше за довгий час відчув: попереду — нова дорога, хоч би якою страшною вона була.

Але глибоко під уламками ще раз тихо пролунав шепіт:

«Це лише початок…»