Глава 29: Тінь за обрієм Частина 2 (продовження). Серце вежі

Темрява поглинула їх одразу, щойно вони переступили поріг розколини. Тут не було звичного напівмороку — світло просто не існувало. Лише кроки віддавалися луною, що котилася нескінченними коридорами.

Амрам витягнув меч, і той засвітився м’яким сяйвом, наче відчув потребу господаря. Це світло розсікало морок, але не відганяло його повністю: тьма здавалася живою, вона чіплялася за стіни, ворушилася, відступала лише настільки, щоб дати зробити наступний крок.

— Вона дихає, — прошепотіла Сільвія. Її голос луною відбився від каменю, і луною ж повернувся — але не так, як прозвучав. У відлунні голос звучав холодніше, суворіше, наче промовляла інша Сільвія.

Вона злякано глянула на Амрама.

— Ти чув це?

— Так, — відповів він, стискаючи руків’я меча. — Ця вежа не лише камінь. Вона копіює нас.

Вони рушили далі. Стіни були вкриті тими ж символами, що й зовні, тільки тут вони сяяли яскравіше, немов годувалися їхньою присутністю. Кожен знак випромінював холод, і чим довше вони дивилися, тим більше символи починали складатися в образи: воїни, що падали під тінню, жінки, що приносили дітей у жертву, закуті в ланцюги постаті, яких пожирала пітьма.

Сільвія прикрила очі руками.

— Вони показують мені все це так, ніби я була там… Амраме, я відчуваю їхній страх!

Він торкнувся її плеча.

— Це ілюзії. Вони хочуть змусити нас зламатися ще до того, як ми дістанемось центру.

Але він теж бачив — бачив, як його власні руки тримали кривавий меч, як його обличчя було холодним і безжальним. І всередині щось шепотіло: це теж ти. Колись ти можеш стати таким.

Амрам різко струснув головою.

— Ні. Це лише відлуння темряви.

Вони йшли довгим тунелем, аж доки він не розширився в круглий зал. Стеля губилася у пітьмі, а посередині височів обеліск, чорний і гладкий, мов вирізьблений із самої ночі. На його поверхні ворушилися знаки, утворюючи спіралі.

— Це… ядро вежі, — прошепотіла Сільвія. — Воно тримає замок.

Вона простягнула руку, але Амрам спинив її.

— Зачекай. Я відчуваю, що він живий. Якщо торкнешся — він може відповісти.

І справді: щойно вони наблизилися, обеліск заворушився, і з його поверхні відділилася тінь. Спершу вона була безформною, але поступово набула обрисів людини. Це була постать у темному плащі, з обличчям, прихованим під каптуром. Лише очі світилися червоним вогнем.

— Нарешті, — пролунав низький голос. Він луною рознісся по залі, змушуючи камінь тремтіти. — Ви прийшли до мене самі.

Амрам підняв меч.

— Хто ти?

Постать посміхнулася — усмішка була холодною, від якої серце Сільвії стиснулося.

— Я — те, що було замкнене тут століттями. Я — тінь тих, хто жертвував. Я — крик, що відлунює крізь віки. Ви назвете мене ворогом… але насправді я — ваше віддзеркалення.

Сільвія зробила крок уперед, її голос луною розлетівся, мов кришталь, що тріскає:

— Ми бачили відображення в дзеркалах. Ми перемогли їх. Ти — лише ще одна пастка.

— Ні, — засміялася тінь. — Вони були лише уламками. Я ж — ціле. Я збережу вас у собі, як зберіг усіх інших.

Темрява навколо завирувала, ніби вежа сама відгукувалася на його слова. Символи на стінах спалахнули разом, перетворюючи зал на чорне море сяйва.

Амрам став поруч із Сільвією.

— Це не віддзеркалення. Це серце самої вежі. Якщо ми його не зупинимо — все, що тут замкнене, вирветься назовні.

Сільвія кивнула. Її очі світилися рішучістю, хоч руки тремтіли.

— Тоді ми мусимо прийняти цей бій.

І тінь розправила руки, немов крила, а зал вибухнув гуркотом.