Глава 29: Тінь за обрієм Частина 2. Руїна, що дихає темрявою

Вежа ставала дедалі ближчою. З відстані вона скидалася на зруйновану споруду, але чим ближче підходили Амрам і Сільвія, тим чіткіше ставало видно: це не просто руїна, це було щось живе.

Стіни, чорні й вкриті тріщинами, дихали. У цих тріщинах жевріло тьмяне світло, яке то згасало, то спалахувало знову, мов серце, що б’ється в агонії. Здавалося, що камінь стогне, а холодні потоки вітру, які вдаряли в стіни, розносили цей стогін усім пагорбам.

Сільвія притримала плащ і вдивилася у височенний шпиль.

— Це не руїна, Амраме… Це в’язниця.

Амрам нахмурився.

— Ти впевнена?

— Відчуваю… — її голос затремтів, але очі світилися рішучістю. — Всередині щось замкнене. І воно прагне вирватися.

Вони підійшли ближче. Біля підніжжя вежі лежали уламки каменю, але навіть ці уламки тремтіли, мов жили власним життям. Кожен крок луною віддавався у землі, наче під ногами була не тверда порода, а тіло велетенської істоти, що спала.

— Це місце створене не людьми, — промовив Амрам. — Тут відчувається чужа рука.

Сільвія обвела його поглядом. Її очі натрапили на символи, вирізьблені у стінах. Вони сяяли ледь помітним сріблом, але коли вона протягнула руку ближче, символи наче ожили, почали пульсувати й розширюватися, мов реагували на її дотик.

— Це давня мова, — прошепотіла вона. — Я не знаю її повністю, але відчуваю сенс: заборона, замикання, жертва.

Амрам поклав долоню на камінь. Його тіло пронизав холод, а в голові виникли уривки голосів: крики, молитви, імена, давно забуті. Він різко відсмикнув руку.

— Це місце пам’ятає кров. І не одну.

Сільвія торкнулася його плеча.

— Тоді будь обережним. Бо, можливо, те, що тут замкнене, чекає саме на нас.

Вони стояли біля входу, схожого на розколину у скелі. Із темряви тягнуло сирістю, запахом гнилі й металу. Здавалося, сам повітряний потік відмовлявся впускати їх далі.

Амрам стиснув меч.

— Якщо це шлях — ми мусимо йти. Але будь готова: всередині ми можемо зустріти не ворога, а відлуння самих себе.

— Я готова, — відповіла Сільвія. — Бо з тобою я не боюся навіть власної тіні.

Вони зробили перший крок у розколину.

Темрява закрила їх з усіх боків.