Глава 27: Дорога крізь імлу Частина 1. Світ у тумані

Туман був таким густим, що здавалося, він має власну вагу. Кожен крок Амрама відлунював глухим звуком, наче під ногами не було ґрунту, а глибока порожнеча, прикрита тонкою оболонкою. Повітря стало важким і в’язким, наче його треба було ковтати ковшем.

— Тут немає горизонту, — прошепотіла Сільвія, вдивляючись уперед. Її волосся, що світилося ледь помітним сяйвом, губилося в сивій імлі. — Немає напрямку. Ми можемо йти годинами й повернутися в ту ж саму точку.

Амрам зупинився, озирнувся. Позаду — лише біла стіна. Навіть їхні власні сліди розчинялися в імлі так швидко, ніби світ відмовлявся пам’ятати про їхнє існування.

— Це не просто туман, — сказав він нарешті. — Він живе. Він спостерігає за нами.

Вітер, якщо це взагалі був вітер, приніс шепіт. Він був тихим, але нав’язливим, ніби сотні вуст торкнулися їхніх вух одночасно. Амрам здригнувся: серед багатоголосся він розрізнив знайомий тембр. Голос матері.

Він закусив губу так сильно, що відчув смак крові. Матері не було вже багато років. Але зараз її слова звучали поруч, зовсім поруч.

— Амраме, мій хлопчику... ти ж завжди боявся темряви...

Сільвія теж зблідла. Її плечі тремтіли. Вона вдивлялася в імлу, немов намагаючись розпізнати силует.

— Ти теж чуєш? — запитав Амрам, відчуваючи, що серце калатає занадто швидко.

Вона ледь кивнула.

— Так. Але це... це не вони. Це щось інше.