Жертва часу

Ліза сиділа на кам'яній плиті, що колись була частиною древнього храму. Її погляд був втрачений у нескінченності, що розтягувалася перед нею. Вона не могла сказати, скільки часу минуло, скільки хвилин, годин чи років вона провела тут, серед цих руїн. Весь світ навколо зливався в одне, і навіть сама реальність здавалася невагомою, як сон. Вона відчула, як її думки розчиняються в повітрі, і час, цей невидимий монстр, що завжди намагається вирвати з-під її контролю, почав танути, як ранкова імла.

Згадка про те, що сталося раніше, поступово ставала розмитою, немов спогади з іншого життя. Вона згадала, як Олександр і вона йшли разом через світ, який більше не мав жодних кордонів. Як вони шукали відповіді на питання, що давно мучили їхні душі. Але тепер, тут, серед цієї тиші, вона відчула, що час став їхнім ворогом. Він був тим, що відділяло їх від того, що вони колись мріяли досягти.

Час… Він був тим, що залишав невидимі сліди на їхніх серцях, що вимірював кожну їхню втрату, кожен розрив, кожну жертву, яку вони принесли на вівтар своїх прагнень. Ліза закрила очі, і відчула, як її душа заповнюється болем. Вона не могла зрозуміти, чому вони йшли таким шляхом, чому весь цей час здавався таким безжальним. Вона відчула, як цей біль проникає в її глибини, ніби кожна хвилина, що минала, забирала частину її самого.

Вона згадала обіцянки, що колись звучали так яскраво, так впевнено. Вони обіцяли одне одному, що не дозволять часу розділити їх, що вони знайдуть шлях до того, що було обіцяно їм в далекому майбутньому. Але тепер, коли вона стояла тут, серед цих руїн, вона не могла зрозуміти, де все це зникло. Чи була це їхня вина? Чи, можливо, сама природа часу була настільки безжальною, що вони не могли не принести йому жертву?

Ліза підняла руку і торкнулася холодного каменю. Вона відчула, як його поверхня відгукується на її дотик, ніби це був сам час, що відповідав на її питання. Вона заплющила очі і згадала все, що відбулося раніше: їхні розмови, їхні мрії, їхні сумніви. І кожен з цих моментів, кожен з цих днів здавався таким важливим, таким необхідним. Але тепер, коли вона стояла на порозі цього нового світу, вона зрозуміла одну річ: час — це не просто вимір. Це не просто лінія, по якій ми рухаємося. Час — це те, що визначає, хто ми є, і що ми готові віддати, щоб стати тим, ким хочемо бути.

"Я віддала так багато", — подумала Ліза, і її серце стискалося від болю. Вона віддала своє серце, свою надію, свої мрії. Вона віддала частину себе, щоб йти далі, щоб бути частиною чогось більшого. І тепер, коли вона дивилася на руїни навколо себе, вона розуміла, що це не було безцінним. Кожна жертва мала свою ціну. Кожен вибір залишав свій слід.

І Олександр… Вона не знала, де він зараз. Вона не знала, чи буде він колись знову поряд з нею. Вона відчула, як біль від розлуки проникає в її груди, як він стає частиною цього нескінченного болю часу. Вони обоє принесли жертву. Вони обоє віддали частину себе, щоб йти далі. І хоча вони не могли знати, чи буде цей шлях їхнім кінцем, вони знали одне: вони вже не могли повернутися назад.

Ліза піднялася, і її ноги, немов самі по собі, понесли її вперед. Вона не знала, куди йде, але знала, що не може залишитися тут, серед цих руїн, серед цього часу, який залишався позаду. Вона повинна була йти, навіть якщо це означало залишити все, що вона колись знала.

І в той момент, коли вона ступила на наступну плиту, коли її серце знову забилося в ритмі цього світу, вона відчула, як час відпускає її. Вона відчула, як він більше не тримає її, як не тримає її в своїх лещатах. Вона зробила крок в невідомість, в те, що чекає попереду, і зрозуміла, що навіть якщо це буде останній її крок, це буде її вибір.

Жертва часу не була безглуздою. Вона була частиною шляху, частиною того, ким вона стала. І хоч цей шлях був важким, хоч він був сповнений болю і втрат, Ліза знала: час не може забрати у неї те, що вона знайшла в собі.