Танок у темряві

Темрява огортала все навколо, ніби світ вирішив заховатися від них. Це була не звичайна нічна пітьма — вона була густою, як оксамит, і майже відчутною. Ліза стояла посеред цього мороку, намагаючись розгледіти хоч щось, але її очі марно шукали орієнтири.

Її серце билося швидше, але не від страху. Було щось у цій темряві — щось знайоме, навіть тепле. Вона відчувала, що не одна.

І тоді з'явився він. Спочатку це був лише силует, ледь помітний у глибині мороку. Але з кожним кроком він ставав чіткішим, ніби сам простір піддавався його присутності. Олександр. Його постать була впевненою, але водночас легкою, ніби він плив у цьому морі темряви.

Ліза не промовила жодного слова. Їй не потрібно було. Він простягнув руку, і вона, не вагаючись, взяла її. Його дотик був теплим, заспокійливим, ніби він міг розвіяти будь-який страх, навіть у найглибшій темряві.

Музики не було, але вони почали рухатися. Їхні кроки були невимушеними, але злагодженими, ніби вони танцювали разом усе життя. Темрява навколо них почала змінюватися — вона більше не була порожньою. Вона пульсувала, як живий організм, відгукуючись на кожен їхній рух.

Кожен поворот, кожен крок розкривав щось нове. Ліза бачила спалахи світла, які народжувалися з їхніх рухів. Це були образи — миті їхнього життя. Вони кружляли навколо них, з’являючись і зникаючи, як зірки, що спалахують і гаснуть у нічному небі.

Ось вони сміються на березі моря. Ось він дарує їй книгу, яку вона завжди мріяла прочитати. Ось їхній перший поцілунок, такий незграбний і водночас ідеальний.

Кожен спалах був нагадуванням, що навіть у найглибшій темряві є світло, якщо ти знаєш, де його шукати.

— Ми завжди танцюємо, — подумала Ліза. — Навіть коли здається, що все втрачено.

Олександр нахилився до неї, і вона відчула, як його голос, тихий, але впевнений, звучить прямо в її свідомості:

— Темрява не завжди ворог. Вона може бути прихистком, де ми знаходимо себе.

Її серце стиснулося, але не від болю, а від розуміння. Цей танок був не просто рухом. Це була їхня історія, розказана без слів, через кожен дотик, кожен погляд.

Темрява навколо почала розсіюватися. Їхні рухи ставали легшими, а світло навколо них — яскравішим. Але Ліза знала, що цей момент, цей танок залишиться з нею назавжди.

Коли вони зупинилися, вона побачила, що вони стоять на краю світанку. Темрява відступала, залишаючи за собою лише теплий шепіт. Олександр знову подивився на неї, і в його погляді вона побачила обіцянку.

Вони могли загубитися в темряві, але завжди знаходили одне одного.