Сліди в піску

Море шепотіло свої вічні історії, коли Ліза йшла вздовж берега, залишаючи за собою сліди в піску. Хвилі, ніби граючись, підповзали до її ніг, змиваючи сліди й залишаючи після себе лише гладку поверхню. Сонце, що вже схилялося до горизонту, фарбувало небо в золотисто-рожеві відтінки, а теплий вітер гладив її волосся.

Це був вечір, коли світ здавався нескінченним, а час — неважливим. Ліза вдивлялася в далечінь, де вода зливалася з небом, і відчувала дивний спокій, змішаний із гірким присмаком самотності. Її думки були важкими, але море, здавалося, приймало їх, як свої власні хвилі.

Вона зупинилася, нахилилася й підняла маленький камінь, що виблискував у світлі заходу сонця. Камінь був гладким і теплим, ніби зберігав у собі історії, які колись розповідало море. Ліза стиснула його в долоні, ніби хотіла зберегти цей момент.

Кожен її крок був спогадом. Вона згадувала розмови, які вони вели, сміх, що лунав тут, на цьому самому березі. Вона могла майже почути його голос, відчути, як його рука торкається її, коли вони разом дивилися на горизонт. Але це були лише тіні минулого, які море не могло повернути.

Вона озирнулася назад. Її сліди тягнулися довгою лінією, але хвилі вже почали стирати їх. Це здавалося символічним: усе, що вона залишала позаду, зникало, залишаючи тільки спогади, які зберігалися в її серці.

Ліза знову рушила вперед. Її кроки стали повільнішими, ніби вона вагалася, чи варто йти далі. Але море продовжувало шепотіти, нагадуючи їй, що життя — це рух, навіть коли здається, що кожен крок болючий.

На березі вона помітила щось незвичне — інші сліди, які перетиналися з її власними. Вони були глибшими, ніби хтось ішов тут раніше, залишаючи свій слід. Ліза відчула, як її серце стискається. Ці сліди здавалися знайомими, але їхній власник був далеко.

Вона зупинилася поруч із ними, вдивляючись у лінію, яку вони утворювали. Хвилі вже почали стирати їх, але вона встигла побачити, як вони тягнулися вперед, до горизонту. Її погляд піднявся, і вона відчула, що більше не самотня.

Море завжди було свідком їхньої історії. Воно зберігало сліди, навіть коли вони зникали. І зараз, дивлячись на ці сліди, Ліза зрозуміла, що їхній зв’язок не можна стерти, як не можна стерти саму пам’ять.

Вона відчула дивний порив — залишити щось для нього. Ліза нахилилася й написала на піску кілька слів. Її пальці рухалися повільно, але впевнено. Коли вона закінчила, то відійшла назад і подивилася на напис.

"Ми завжди будемо частиною цього берега".

Хвиля підповзла ближче, але не змила напис одразу. Ліза стояла, дивлячись, як вода повільно накриває літери, але вона вже знала, що цей напис залишиться в її серці, навіть коли його більше не буде видно.

Коли сонце сховалося за горизонтом, Ліза пішла далі. Її сліди продовжували з’являтися на піску, але тепер вона знала, що вони не зникнуть повністю. Море пам’ятатиме.