Будь моїм порятунком (слеш)

Він чув кроки друга і відчував тяжкість усередині себе. Можливо, він помре ще до того, як почує його голос ще раз. Його тихий оксамитовий голос, що говорив із ним завжди, затихав у ньому й робився все тихішим і тихішим, доки не став здаватися просто стукотом кісток. Голос, що змушував метеликів пурхати в животі, замовк. Залишився самий лише біль. Кроки, давно вже знайомі, стихли біля дверей, а потім вони повільно відчинилися. У кімнату ввійшла… Момо? Вона сіла на краєчок його ліжка, і пильно глянула в його очі.

— Як ти почуваєшся? — спитала вона. Він деякий час мовчав, бо думав, що Мідорія прийде до нього.

— У порядку, лише болі в животі мучать. А взагалі нічого. Житиму! — він засміявся й закашлявся. На долоню впала маленька пелюстка із кров’ю. Він замружився. Усе боліло.

— Він не знає про це? — Момо сумно поглянула на хлопця.

Він кивнув.

— Це погано. Потрібно поговорити з ним, — вона нахилилася до нього, поклавши йому руку на чоло. Він відчув її подих і слабкий приємний запах. Дотик її пальців був ніжний і несподіваний. Біль почав відступати. — Я поговорю з ним. Ти тільки живи, будь ласка!

— Н-не треба розмовляти з ним… — Шото завив від болю. — Прошу тебе, не треба.

Вона підбадьорливо усміхнулася.

— Усе буде гаразд!

Жахливо боляче, що це був лише сон.

***

Серце розривало від крику допомоги, переповнюючи його до країв. Крик народжувався в самій глибині його серця, роздирав легені, і через це дихати було боляче, назовні виривався весь біль. Крик був таким гучним і пронизливим, що, здавалося, сягав зірок.

Він душив… У Шото перехоплювало подих від цього лементу. Він був готовий померти… Померти, аби не відчувати нестерпний біль, що розриває груди. Його легені палали. Тіло щеміло, а розум вібрував на межі паніки.

У повній темряві він намагався заспокоїтись. У вухах брязкотіло, а перед очима пливли чорні кола. У роті було сухо від засохлої крові, хотілося пити. Єдиною яскравою плямою у всьому цьому мороці залишався мерехтливий за вікном місяць. Йому не вистачало повітря, але Шото усвідомлював, що це від стисненого горла. Якщо він зрушить із місця, його вирве.

Шото надто любить його. Так сильно, що не може себе контролювати. До втрати пульсу відкашлює квіти разом із листям, краплями слини, з майже з’їденими плодами. І чекає… чекає з наростаючою тривогою, відчуваючи швидку зустріч, тримаючи в руках бутон камелії.

Квіти.

Всюди кров та пелюстки квітів. Без коріння, без стебел. Розтоптані, розчавлені бутони. Надламані чаші. Вино, що ввібралося в полотно. Розбите дзеркало й… серце. Випалені дошки підлоги та стіни. Його кімната в японському стилі тепер нагадувала покинуту, розгромлену квіткову лавку, готову ось-ось розвалитися на очах. Ваза з величезною червоною півонією розбилася вщент, пелюстки обсипалися на підлогу.

Біль у потилиці не припинявся.

Хвиля болю накрила його з головою, він майже захлинувся у її вирі. Хотілося померти, адже смерть була поряд, так близько, а в нього залишалося дедалі менше сил. Шото знав, що якщо він зараз помре, то все скінчиться.

Тодорокі відчув, що рани на грудях знову почали кровоточити, і спробував витерти кров рукавом. Пальці розтиснулися, і кілька крапель упало на підлогу. З рота знову линула кров. Він відчув на шкірі теплі цівки. Обпікаюче-солоний смак. Його знову нудило. Спазм стиснув горло.

— Игхаа… — задихаючись, виплюнув кров разом із невеликим бутоном квітки, обмираючи та жмурячись від болю. Камелія. Шото стиснув зуби, щоби не закричати, і зі свистом втягнув повітря.

Пальці самі стиснулися в кулаки. Боліло коліно — мабуть, при ударі об підлогу тріснула кістка. М’язи стегон зводило судомою — перетискало сухожилля. Руки теж тремтіли, хоч загалом біль не відчувався. Зараз ломота була в животі.

Розколотий стіл. Безформна чорна грудка серед уламків скла. Безсилі, зламані пальці, що притискають до грудей оберемок квітів і зім’ятий потертий папірець. Бридке відчуття втрати. Ще не всі квіти загинули, але пелюстки облетіли — уже не виглядали свіжими і яскравими, як учора.

На підлозі з кожною секундою ставало дедалі більше білої омели та червоних троянд. Він відчував їхні соки, чув їхній шелест. Чув пряний запах живої крові — і знав, що це ніхто інший, як він сам. Видовище було нестерпним.

Щось кольнуло в грудях, наче стріла. Він глянув на рану на своєму боці — прямо під ребрами була кривава пляма. Майже непомітна через квіти, що переповнювали кімнату. Шото нахилився вперед, підтягнув коліна до грудей і підпер ними підборіддя. Ледве закривши рану кофтою.

Видихнувшись, він упустив голову на плече, заплющуючи очі, повністю віддавшись течії його відчуттів, від якого його й так уже нудило, і поринув у темряву, останнім осмисленим відчуттям, у якій було заспокійливе тепло від грудки вати, притисненої до рота.

***

Опритомнівши, він відчув, що по його обличчю тече щось холодне, і спробував стерти, але руки були зв’язані. Шото ворухнувся, і його одразу пронизав гострий біль. З вуст зірвався стогін. По руках та шиї повзли холодні краплини. Сил кричати не було. Хтось ривком підняв його голову й зазирнув у вічі. Він не розрізняв нічого, окрім неясно окресленої темної постаті.