Кава з ароматом мандарина та лаванди

У кімнаті стояв запах яблучного пирога, кави та солодких парфумів. Кава з ароматом мандарину та лаванди. Надя заплющила очі, потрясла головою й, нарешті, оглянула кімнату. У ній панувало затишне сяйво, підсвічене різнобарвними вогниками крихітних китайських ліхтариків. Крізь нещільно задерті фіранки виднілася порожня засніжена вулиця нічного Львова з автомобілями, що мчали нею, і зустрічними перехожими — довгі фігурки в чорному. Чути було, як десь у дворі гавкає собака, що зрідка верещать гальма, і завиває вітер. Але вітер не міг перебити аромату яблук, випечених в атмосфері тихого кохання.

На підлозі були розкидані різноколірні журнали, а під столом лежали зім’яті серветки та коробки з-під тістечок. На підвіконні спав чорний кіт із білим кінчиком хвоста — Пух, не інакше. Надя взяла свою чашку з кавою в руки, сіла в крісло, ковтнула — смак мандаринів. Од тепла в неї солодко запаморочилося в голові. Вона подивилася на кота й подумала, як їй пощастило в житті.

З другого кінця кімнати долетіли неголосні звуки музики — чи то кантрі, чи то старомодний блюз. Надю це тішило. Вона любила музику й із задоволенням слухала її з увімкненого в повну гучність радіоприймача. Може, вона, нарешті, заспокоїть ту тягучу тугу, яка турбувала її останні кілька місяців? Адже це так чудово — заколисувати себе музикою, посидіти в тиші, помріяти…

Крізь сон вона почула, як у двері стукали — хтось рішуче натискав на кнопку дзвінка. Вона здригнулася й розплющила очі. Ще не зовсім прокинувшись, встала, загорнулася в простирадло й пішла відчиняти. На порозі стояв він — мокрий, розпатланий, його русяві кучері були в снігу, виглядав стомленим, майже, як уранці, коли вона його бачила востаннє. Надя з полегшенням зітхнула — вона дуже за ним сумувала, як і він, мабуть, за нею. На ньому було пальто кольору мокрого асфальту, підперезане широким чорним шкіряним ременем зі срібними карбованими пряжками, на руках — мокрі рукавички. Біля нього стояла валіза з коричневою шкіряною ручкою. Побачивши Надю, Олексій усміхнувся, простягнув до неї руки та прошепотів: «Скучив».

Надя струсила сніг із його плечей, поглянула йому в очі: вони були червоними та трохи опухлими. Вона торкнулася його морозних губ своїми, немов бажаючи зігріти їх. Дівчина притиснула його обличчя до свого плеча й завмерла в цьому положенні, відчуваючи його тремтіння й не наважуючись порушити тишу, серце її защеміло, стиснулося від невимовного, незрозумілого раніше відчуття.

Він був такий далекий і милий — і з такою невловною тугою дивився на неї своїми синіми очима. Здавалося, він не був таким щасливим уже дуже давно, і вона, Надя, стала для нього єдиною віддушиною, у якій він міг розчинитися. Нарешті вона нерішуче підвела очі, і їй здалося, що вона ось-ось розтане в цьому напівмороці, який розганяло світло єдиної лампи на сходовому прольоті. Вона торкнула його за рукав, обережно вивільнилася з його рук, відійшла від нього на кілька кроків і зупинилася, притискаючи руки до грудей.

— Рада, що ти приїхав, — з почуттям сказала вона, намагаючись, щоби її голос звучав природно, — чекала.

Надя відступила вбік, пропускаючи його вперед. Він увійшов у передпокій і зупинився, здивовано озираючись — стільки всього змінилося з того часу, як він поїхав звідси на службу. Олексій чув, як вона пішла до кухні, але так і не зрушив із місця. Його вразили зміни, які він помітив у квартирі. У коридорі тепер стояли дві картини — велика синя у важких багетних рамах та маленька жовта, написана олією. У кутку — книжкові полиці, а на них книжки в різноколірних палітурках та безліч дрібних сувенірів із написами на кожному. Олексій прийшов сюди в пошуках Наді, і серед речей, які вона залишила, не було нічого, що могло б нагадати про його давню зустріч із нею.

— Надю… — покликав він, і, не чекаючи, поки вона відгукнеться, увійшов до кухні.

— Проходь, я якраз ставлю чайник, — привітно усміхнулася дівчина, дістаючи з духовки ароматний яблучний пиріг.

— Сьогодні я хочу кави, міцної, як ти любиш, — сказав Олексій, а Надя здивувалася: він ніколи не пив кави, але заперечувати не стала. — І яблучного пирога хочу твого, будь ласка. А то я з голоду помру.

Дівчина кивнула й метнулася до плити, поставила турку на вогонь, дістала чашки, розрізала яблучний пиріг на дрібні шматочки й розставила на тацю. Аромат кави вже плив кімнатою, наповнюючи її солодким теплом, і Надя була дуже щаслива. Стоячи біля плити, вона чула, як він шарудить одягом у ванній, й повернувся за хвилину, пахнувши «Giorgio Armani» і теплом.

Олексій підійшов до неї та скуйовдив її волосся кольору воронова крила, і легенько доторкнувся губами до її скроні, так, що в дівчини мурашки по шкірі пробігли.

«Зовсім інша, зовсім, — подумав Олексій, — зовсім…»

Він узяв тацю з чашками, блюдечком із сиром і печивом, цукерками, яку Надя поставила на кухонний стіл, і пішов до вітальні. А вона пішла за ним, тримаючи яблучний пиріг у руках і турку з кавою. Вона йшла за ним, як заворожена, намагаючись не рипіти половницями. Радіо так само грало романтичну мелодію.

— Сідай до столу, будь ласка.

Олексій дочекався на Надю. Кава була готова, і він розлив її по чашках. Дівчина сиділа поруч, дивилася йому у вічі та усміхалася. Поступово на душі ставало так тепло та затишно, що можна було ні про що не думати, й Олексій дозволив собі розслабитися. Він обійняв дівчину за плечі, провів пальцем її ніжною щокою і сказав: «Спасибі тобі, зоре». А вона тільки заплющила очі, і схилила голову йому на плече.