5

Стрибав м'ячиком по чорному небу місяць, і вітряний народець, що живе над озером, кружляв світлячками у темряві, зникаючи, коли відьма наближалася до берега... хтось вив серед старих ялин, тріщали гілки й шелестіли листя, ніби пташині кісточки, під чиїмись важкими ногами. Блищали в мороці черепи, зелені лісові вогні манили піти в темряву й назавжди загубитися в ній.

Але відьма не боялася. Вся вина, страх і сором, вся невіра й відчай, які лезом розрізали грудну клітку... все це залишилося в місті, серед його сірих димних туманів. Залишилося під вишнею батьківського саду, де лежить тіло Звіра.

Але ж у цьому світі, де немає смерті, все буде інакше?

І зараз, через кілька кіл безчасся, відьма шкодувала тільки про те, що пішла стара сусідка, яка заявилась в її будинок разом з негодою в той самий перший день. Але ж тут можливо все? І скоро відьма почує стукіт у двері, а на порозі побачить стару втомлену жінку в довоєнній сукні.

А поки її чекає вічний жовтень. І Звір, який вже довірливо треться об ноги своєї подруги, немов кличе її гуляти чарівними осінніми стежками, серед будяка, сухого полину й аметистових дрібних айстр.

Вона в ту саму першу ніч зв'язала два світи. Відкрила Браму у світ Осені.

– Де ж ти? Де ти? – шепотіла в порожнечу, а порожнеча відгукувалася гучним відлунням.

Порожнеча кричала – страшно і надсадно. Порожнеча скрипіла стовбурами старих сосен і ялин, голками застеляла землю, туманом повзла по стежці, протоптаній незрозуміло ким і незрозуміло навіщо.

Порожнеча розросталася й розширювалася, готова поглинути дурну безстрашну відьму, яка шукала серед чорного-чорного лісу свого чорного-чорного Звіра. Порожнеча знала – варто лише відьмі зійти зі стежки, хоча б на крок, і можна буде кинутися на неї, обклеїти зграєю нетопирів, засипати опалим напівзгнилим листям, затягнути в озеро... Порожнеча шумно дихала за спиною, йшла слід у слід, але ніхто не обертався й не боявся.

Тому що ніч духів не може налякати того, хто сміється над смертю.

***

У місто ти повернешся з пухнастою маленькою грудочкою з жовтими як сонце очима – або як листя в жовтні, коли зігріває світ золоте бабине літо. Оченята цього дивака з часом стануть золотисто-смарагдовими – як листя кленів, як сонце, як свічки, що горіли в серці жовтня під вишнею батьківського саду. Ця грудочка кинулася тобі під ноги, коли ти вийшла вночі з бабусиного будинку, щоб провести стару підслепувату сусідку. Він чорний, твій Звір, з білою грудкою, плямами на лапках, такими ж сніжними вусами і бровами... Чорний і пухнастий.

Зовсім як Фелікс, який заснув під вишнями, і порожнеча стала нестерпною.

Зовсім як Декс, який пішов у новорічну ніч, але залишив надію на те, що повернеться.

Зовсім як Вуглик, якого ти погано пам'ятаєш, але який добре пам'ятав тебе.

Кажуть, є легенда про райдужний міст, на який йдуть наші вихованці. Кажуть, там найм'якша трава, немає смерті і хвороб. І Звірі там молоді і сповнені сил, вони грають і відпочивають від усього, що було тут, на землі. Але одного разу настає мить, коли якийсь кіт або собака завмирає, насторожується, а потім з радістю мчить кудись на край веселки, де чекає на нього Людина.

І зараз, поки сиплеться з неба золоте листя, Звір довірливо тулиться до тебе, звично ховаючи мордочку в згині ліктя або у волоссі, і тремтить – адже він так шукав тебе, так чекав. У нього поки немає імені, але він знає – ти даси йому найкраще. Або він обере сам.

І у нього знову буде Людина.

І одного разу цей жовтень все ж закінчиться.

Відьма поверталась у місто з чорним Звіром на руках, і нарешті світ здавався їй сповненим щастя. Відступив морок ночі, пішла страшенна туга… Кажуть, чарівництво Вічної Осенв може змінити все в житті.

Треба тільки вірити.