3

У ніч, коли відкриваються ворота у світ мертвих, все виглядає не так, як повинно. І стара бабця, завмерла на порозі, дивилася на мене пронизливими жовтими очима, а негода лютувала все сильніше – вітер кидав мені в обличчя червоне листя, зривався дощ і пахло медовими яблуками та озерним мулом. І сосновою смолою.

– Онучка Бритви, чи що? – прошепотіла стара. – Давно тебе тут не бачили...

Бритва – дівоче прізвище бабусі. Я розчаровано оглянула подвір'я – хто знає, може, несподівана нічна гостя налякала мого Звіра? Стара здавалася цілком живою й справжньою. Правда, обличчя якесь воскове, як у тих, в електричці, і блищить, ніби маслом змащене. Сукня ще довоєнна, з рюшами під грудьми, з ситцю, здається. Кожух, схожий на той, в який я куталася, сидячи біля печі.

– Ти мене вже не пам'ятаєш, – хмикнула стара, проходячи в будинок, як до себе, відсунувши мене з дороги. – Але я тебе маленьку няньчила. Ти мене Найною кликала. А я тебе – Ляною. Уляна ім'я твоє... Катерина я.

– Не пам'ятаю, – відгукнулася я, подумавши, що ми навіть нормально не привіталися. – Чаю? Чи кави?

– Ні, – якось дивно подивилася на мене стара, блиснувши очима, і зачинила за собою двері. – Чекаєш на кого?

– Ні, – сказала я якомога байдужіше.

Ну так, дрібниці, приїхала міська божевільна в пошуках свого мертвого кота. Чудовий привід відвідати старий бабусин будинок.

– Я знаю, навіщо ви всі сюди приїжджаєте, та ще й у ніч мертвих, – загадково сказала стара, підійшовши до печі. Провела по потрісканій стінці зморшкуватою рукою. Важко зітхнула. – Ти знаєш, що сьогодні ми сміємося над смертю? Її ніби немає… Життя перемагає смерть. Її немає. Ніби ніколи не було.

– Я хочу в це вірити, – цілком щиро відповіла я, все ще намагаючись згадати цю стару. Треба ж, вона мене вигодовувала, а всередині – порожнеча. Або справа саме в мені? Це я не хочу нічого знати й пам'ятати про те, що було?

Для мене тепер є тільки ця вічна ніч і цей нескінченний жовтень. Чи не так, Звір?.. Здалось, він нявкнув десь поруч.

– Три ночі місяць буде змінюватися, – загасила свічку стара. – Три ночі буде відкрита дорога. У тебе в серці, Ляна, тільки темрява й ніч, і нескінченна осінь… Тобі потрібно померти й знову народитися. Іншого шляху немає. Якщо ти не боїшся.

– Не боюся, – прошепотіла я, коли згасла остання свічка.

Пролунало важке зітхання. І я згадала Катерину.

Я все згадала. І ніби навіть своє майбутнє побачила – те саме, проведене в цьому селі, в цьому будинку на березі озера напередодні дня мертвих. Те саме безчасся. Той самий вічний жовтень.