Частина 4 | У пеклі

Від лиця Марʼяни

Скільки років я вже живу тут, але жодного разу не бачила цього “Стрижу”, лише чула. Цей факт, мабуть, надто абсурдний, але я переконана, що практично жоден житель Чортового тут не був. Село на 300 людей, на краю якого стоїть така махіна, де людей більше ніж на його вуличках. Як же таке можливо? Ми з Марком обоє стояли заклякнутими перед головними воротами, поки він не смикнув мене за рукав і не сказав:  “Йдемо… Йдемо в нове життя”, і я чемно пішла за ним. Та коли ми ледь перейшли уявний поріг Марко впав навколішки, тримаючись за голову, здавалося, що я мала б перейнятися через це, але моє нутро казало, що це нормально і так має бути, я теж відчула щось дивне, але не так, по своєму, ніби це доля робить свої витівки, а ми просто мали прослідкувати за нею. Стоп, стоп, Марʼяно. Що з твоїми думками, чого вони настільки нечіткі. Невже нас накачали якоюсь наркотою? Питання в тому яким чином і коли. Це би пояснило чого тут існує таке дивне місце з аномально великою кількістю людей. Було дуже складно не потонути в послідовності думок. Мозок казав, що звідси треба тікати, а щось всередині дуже опирались. Хоча невже смерть гірша ніж сіре життя, що було перед тим. 

Від лиця ???

— Настав час. 

Я знову тут. Перед очима одночасно було видно вхід до “Стрижа” й ту саму картину, але вже з висоти пташиного польоту. Ніби вже й мав це відчуття, але знову як вперше. Свідомість розвалювалася від болю і це було схоже на постріл в голову. Я стояв навколішки, знову зануривши голову в пісок. Сподіваюсь, що Даріус ще не знає, що я тут, наші бої стали схожими на ігри в лови, тепер він націлений вбивати мене лише тоді, коли я знову приходжу. 

Перед очима мінялися картинки, від моїх очей і від його очей, здавалося, що мене скоро стошнить. Вид зверху і вид на Стриж. Вид зверху і Марʼяна. Стоп, Марʼяна? Схоже хтось втрутився. 

Від лиця Марʼяни

Вийшовши з химерних прострацій, я почала трясти Марком, не маючи жодних навичок домедичної допомоги чи чогось такого, це здалося мені найрозумнішим рішенням. Можна сказати, що я й надалі піддавалася вказівками якоїсь сили. Схоже, що він повільно приходив до тями, а я в свою чергу помітила, що абсолютно всі втупилися в нас з вікна. Абсолютно кожен, хто був всередині та ще й з такими пиками, неначе вони побачили привида. 

— Все гаразд? — спиталася я в Марка не відводячи погляду від вікон, наповнених очима. 

— Мгхм.. Боляче.

— Що з тобою взагалі відбулося?

— Спершу мені неначе вистрілили в голову, а потім то школа, то вид зверху, то ти, то вид зверху, — якось нерозбірливо проказав Марко.

— Нас схоже накачали наркотою.

— Це було надто реалістично, здавалося я бачив все те саме, що й зараз, але просто звідти, — повторив Марко, вказуючи пальцем наверх і ми обоє повернулися туди. Над нами нічого не було, окрім пташки з довгими крильцями, схожими на півмісяць, — Це дуже дивно. 

— Ти мене не чув? Нас наркотою походу накачали!

— Я надто чітко зараз мислю, щоб бути під дією чогось.

— А я ні.

— Може це місце якось так впливає на нас. Та й наркоті потрібно більше часу, щоб подіяти. 

— А ти я бачу таки вже знаток.

— Бавився, — беземоційно відповів він, що я не змогла розрізнити чи це жарт, чи таки правда, — Гаразд йдемо в середину. Що може бути гірше ніж наше попереднє життя?

Ми пройшли під круглою аркою, що формувалася з фасадної частини Стрижа і як тільки ми опинилися по той бік, то зрозуміли, що хоч школа і здавалася нам великою, проте вона виявилася ще більшою. Велетенський внутрішній двір оточували стіни темної цегли, на вулиці час від часу траплялися люди різного віку, які проводжали нас поглядом, з якими ми не наважувалися привітатися. Стежкою стояли, навіть вказівні знаки, трохи іржаві від часу, але все одно в прекрасному стані, наскільки це можливо. 

Приймальна комісія *стрілка вправо*. 

Це перший знак, що трапився нам, здається вони й справді розуміють, що найнеобхідніше всім тим, хто сюди звертається. 

Після повороту праворуч нас чекала алея засаджена гарними хвойними кущами, що сильно віддавали своїм свіжим запахом, по закінченню алеї зустрічали невеличкі сходи, що вели до величезних дверей, де висіли ті самі металеві прямокутні таблички. 

Блок 1 (кімнати 101-123) *стрілка вгору*

Приймальна комісія *стрілка прямо*

Кухня *стрілка внизу і напис у дужках “підвал” *

Як правило у таких величезних дверях є ще одні двері, які вирізають для зручності, так само й було тут. Але їхня зручність сумнівна. Марко вдарився об них головою, коли заходив, а я не повторюючи зайвий раз його помилок вже пригнулася. Далі нас чекав коридор, дещо слабо освітлений і прохолодний, схожий на замок. Сходи були зроблені з дерева, яке ще досить непогано трималося, а попереду напрочуд нас зустріли звичайні сучасні пластикові двері, які якимось чином все ж вписувалися в цей інтерʼєр. Марко тихо набрав в повітря до рота, затримав його і видихнув. А по ньому важко сказати, що він чогось боїться, а тут так хвилюється. Ми підійшли ближче. 

*Тук тук тук*

Він швидко тричі постукав та потягнув за ручку. Перед нами відкрився величезний кабінет, де сиділа вже не молода жіночка, схожа на директрису, вдягнута у довгий недоладний вʼязаний кардиган. Все було охайно прибране і наче блищало. Замість стін кімната мала полиці, полиці з книгами, хоча освітлення зовсім не бракувало. Перед столом Жіночки в Кардигані простягався довгий килим, який вів аж до дверей, де ми стояли. Ця вузенька червона доріжка вміщувала на собі два комфортні дивани та журнальний столик.

— Адаме, — досить тихо, проте з силою в голосі сказала вона. 

Після цього хлопець ледь старший за нас приніс підніс з двома чашками чогось гарячого, неначе вони знали про наш прихід. Невже це Зорян, як його там… Душевід, розказав про нас.