Частина 3 | Стриж

Від лиця Марка

Здавалося би, що ми обоє переповнені відчуттям свободи, але реальність завжди була жорстокішою ніж очікування від неї. Сонце ледь нещодавно встало, огорнувши небо блідим сяйвом. У нас на двох не так і багато грошей, які скоіше всього швидко витратяться на їжу, тож до вечора потрібно було попасти до Стрижа. Сніданок, як такий, ми пропустили, а може навіть просто забули про нього. Шлях до ліцею видався якимось химерним, що ближче ми підходили, чим ближче ми підходили, тим більше атмосфера навкруги нагадувала цвинтар. Будинки, що траплялися нам, здавалося були вже давно покинутими своїми власниками. Тишу навколо розвіювали покаркування ворон та шелестіння листя від легкого вітерця. Сьогоднішній прогноз погоди обіцяв яскраве сонце чи не цілий день, але зараз над нами затягнулися густі хмари. Невже буде дощ? Це далеко не найкраще що може з нами трапитися. Необжиті вулички здавалося ставали ще вужчими. Чи це хащі навколо них ставали густішими? 

— Сподіваюсь не ливане, — вирвалося в мене тихо собі під ніс, але схоже, що Марʼяна це все ж почула.

— Якщо ливане, то можна буде забігти у якийсь з цих будиночків, діти частенько там в них бавляться, тож проблем сильно не буде, — на її слова я мовчки кивнув і ми продовжили наш не жвавий рух вперед. 

Якось раніше я не подумав, але цікаво що роблять її батьки. В кращому випадку вони вже шукають свою дочку, але не схоже, що це про них. Та й це місце надто дивне, воно наче вкрите мороком і відокремлене від світу. Вперше ця думка виникла в мене, коли я тут відкрив карти аби знайти Стриж, який раніше точно відображався, а зараз він наче перестав існувати в інтернеті. Та й карти не відображали мого місцезнаходження. Може тут проблеми зі звʼязком? Але це начебто не мало б заважати відображенню геолокації. 

— Якщо по правді, то це село мене все більше й більше лякає, — вирішив сказати я, щоб розвіяти надокучливу симфонію тиші та каркання птахів. 

— Мене теж, думаю це й стало причиною того, чого я вирішила щось таки змінити. Чортове… Йому й справді підходить ця назва, але хто взагалі придумав так назвати місце, де живуть люди.

— Мені здається я коли їхав сюди, то на автобусі писала інша назва.

— Тої назви вже не існує, може на папері воно й так, але всі жителі прозивають його Чортовим. 

— Цікавий смак у тутешніх.

— І не кажи, я сама спершу дивувалася, але згодом і сама стала частиною цієї системи

— Частиною системи? Напевно хороше визначення для людей, які змирилися зі своїм проклятим життям, я й сам такий був.

Ох, схоже тепер запала незручна тиша. Марко, тобі слід навчитися нормально говорити з людьми перед тим, як ми потрапимо до ліцею. Ще один момент на який я звернув чогось увагу лише зараз це те, що до нього дуже далеко йти. Хоч ми рухаємося в повільному темпі, але при цьому дорога точно вже зайняла близько години. Я поглянув на годинник, щоб переконатися, та він показав 22 хвилини. Невже я вже починаю дуріти? Я би розумів похибку у 10 хвилини, але ж не утричі. 

— Марʼяна, як думаєш, от не дивлячись на годинники, скільки нам ще йти? 

— Та ще небагато, не переживай, від нас до нього десь 30 хвилин нормальним темпом, а ми з тобою повільним вже десь сорок пройшли, ще зовсім трошки. 

— Я взагалі думав, що ми йдемо близько години, але пройшло лише 22 хвилини, ну вже 23. 

— Що? Оце час повільно тягнеться.

— І не кажи. 

Не міг же час повільно тягнутися в нас обох? Чи міг? Я би зрозумів, якщо це в мене одного був би такий затуп, але коли задумався час навпаки йде ще швидше. Хоча, напевно, зараз це не є нагальною проблемою. Схоже ми просто перевтомилися чи щось такого роду.  По відчуттях пройшлося ще десь хвилин 20, а насправді лише 7. На диво, пропорційність зберігалася, приблизно один до трьох. Ще трохи, ще трохи потерпіти. Здалося, що дорога почала підходити до логічного розгалуження, неначе в грі, коли все навколо тебе візуально підказує тобі шлях, а ще зʼявилося відчуття неначе хтось стежить. Загалом це було б не дивно, купа старих будинків, в будь-якому з них міг ховатися якийсь безхатько. Та й в тутешніх дивні історії з цією школою. Мабуть, стало цікаво. Навіть небо почало розвиднюватися і сонячне проміння освітлювало наш шлях. 

Ми вийшли на якусь площу, якщо її так можна було назвати, де на одному з ґанків стояв чоловік. Коли сонце заполонило усю площу і пофарбувало усі мляві закутки, чоловік так і залишився сірим. Гарне горнятко з чимось гарячим усередині парувало у його руках. 

— Може в нього запитаємося куди далі? Знає його?

— Я навіть не знала, що тут хтось живе.

Так ми, нічого цілком не сказавши одне одному, обоє вирішили підійти до Сірого Незнайомця. А той в свою чергу вже довгий час дивився в нашу сторону.

— Добрий день, а не підскажет… 

— Давненько ж до Серпокрильця ніхто не ходив, — перебив моє запитання Сірий Незнайомець, після чого вирячився і замовк, неначе очікуючи наступного запитання

— Ви про кафешку в центрі? Насправді ми йдемо до ліцею Стриж, не підскажет…

— Оце зараз діти, не знають що стриж і серпокрилець це одне й те саме. Птах, що літає практично усе своє життя, але якому дуже важко полетіти раз осівши, — чоловік знову перебив мене.

— Ого, он воно як. Ви тут самі живете? — Вирішив почати я штовхати іншу тему, оскільки питання про місцезнаходження виявилися дещо тригерними для Сірого Незнайомця.

— Чого сам, я думаю ти вже побачив скільки людей живе тут, наприклад Марʼяна, що ховається за твоєю спиною. 

— Звідки ви знаєте моє імʼя? — Її здивування було настільки щирим, що я й сам злякався. 

— Я знаю всіх жителів Пекла, — сказав Сірий Незнайомець, попиваючи фруктовий чай, що віддав солодким присмаком.

— Пекла? — Вже здивовано запитав я.

— Чого дивуєшся, мабуть, вже сам помітив, що це місце ніщо інше як Геєна зла.