Частина 1 | Богом забуте місце

На околицях Львівської області, в богом забутому селі, що навряд чи навіть має назву,  стоїть приречена на забуття та закинута від чужих поглядів школа з чорної відсирілої цегли, що вже де-не-де покрилася грибком. Ніхто ніколи не бачив як звідти хтось виходить чи навпаки, заходить всередину. Але час від часу люди помічають, що всередині горить світло, а у вікнах ходять фігури дітей. Ніхто з місцевих тут не вчиться, але ходять слухи, що тутешні цигани водять своїх дітей сюди. Час від часу до містечка приїжджають люди, що намагаються зробити зникнути, шукаючи цю школу. Діти, що втекли від своєї несправедливої доді чи подібні. 

Від обличчя ???

Автобус

Львів - ХХХ

Кінцева зупинка 

13:22

Нарешті я зможу стати на ноги і більше не доведеться їхати в цьому смердючому автобусі, переповненому старими бабками, які зранку вертаються з грьобаного базару. В дитбудинку напевно вже помітили, що я зник, але ніхто з тих дибілів навіть і знати не може, де я є. Два місяці я до цього готувався і нарешті я покинув те місце. Роксана Тимофіївна мабуть зараз бігає та шукає мене, піднімаючи усіх на ноги, оскільки сьогодні вони мали віддавати мене наступній сімʼї. Як мене це задовбало, кожного разу вони з усмішкою на обличчі забирають тебе, як рідного сина, а потім повертають, наче річ, яка не підійшла, промовляючи «Ми, мабуть, ще не готові до такої відповідальності». Треба забутися.

Потрібно підчепити когось більш-менш молодого 

та спитатися про ліцей «Стриж», бо ці старі баби з автобусу навіть не думали, що я їх прекрасно чую, коли обговорювали те, хто я такий. 

Ооо. Коло зупинки стояла дівчина десь мого віку. 

— Привіт, я шукаю ліцей «Стриж», може ти щось знаєш про нього

— То ти тікаєш від своєї долі?

— Гаа?

— Ой, вибач, будь ласка, просто в нас рідко хтось згадує це місце. Воно можна сказати оповито своїми легендами. Я Марʼяна, до речі, а тебе як звати?

— Я Марко. То ти можеш щось розказати про це місце?

Периферичним зором, я бачив те, скільки поглядів було на мене спрямовано

— Ну в мені  потрібно на маршрутку, я їду на манікюр, тому тримай мій інстаграм. — вона сунула мені свій телефон під очі. Там було написано @marianna_weaver, а на заставці реального фото не було. То це вона з мене такого прикола тягне і це не її акаунт чи що? — Підпишись поки на мене. — З цими словами Марʼяна швидко забігла туди, звідки я вийшов 2 хвилини назад. 

І що це робити? Ще в когось запитатися? Я все ж таки підписався на неї, а вона зробила зразу ж те саме у відповідь і зразу ж відписала:

@marianna_weaver : Сорі, що я так розвернулась і пішла, у нас не прийнято сильно говорити про це місце. Не знаю чи ти помітив, але там ледь не всі обернулися на нас.

@claret_jacket : а що не так з ним? 

@marianna_weaver : дуже багато дивного є в цьому місці

Я вже почав біситися від того, що нічого не розумів

@claret_jacket : можеш говорити без загадок? І чому ти сказала, що я тікаю від долі?

@marianna_weaver : давай я тобі розповім все детальніше, коли повернуся, це, напевно, не зовсім розмова для чату. В центрі села є кафешка Серпокрил, можеш сісти там, я би повернулася десь за 2 годинки. Головне нікого краще не питай про школу. Бо вони подумають те саме, що й я. Більшість приїжджих, що питаються про неї втекли з будинку чи щось подібне

@claret_jacket : дві години?

@marianna_weaver : сорьки, можеш поки сказати, що ти друг марʼяни і приїхав з нею побачитися)

@claret_jacket : а що якщо мене почнуть розпитувати про тебе?

@marianna_weaver : мене не сильно й хтось знає тут, тому не переживай

@claret_jacket : окей

Я не знав що ще написати, тож наша розмова досить стрьомно обірвалася. Я й далі як якийсь олух стояв біля зупинки, люди вже розійшлися, тож я лишився один. Вперше я роздивився по боках і задумався над тим в яку ж глуш я потрапив. Занедбані паркани з бляхи ци вже обвислі з металевої сітки. Чим глибше я заходив, тим краще все виглядало, але все одно де-не-де проглядалися халабуди, які невідомо як тримаються. Церква взагалі серед цього всього дуже виділялася. Створювався такий контраст розбудований центр і прогнилі будиночки на вʼїзді. Тут було навіть своє футбольне поле. Побачивши його на мене трохи навіяли спогади з малку, все ж не завжди в інтернаті було так погано. Раніше він відчувався, як сімʼя. «Серпокрил», про якого розповідала Марʼяна виглядав дуже навіть презентабельно, я думав, що це буде якийсь всратий магаз-кафе, але він перевершив мої занижені очікування. Мій живіт голосно забурчав. Мабуть, дійсно треба було поїсти, але в мене не так і багато грошей. На вулиці стояла якась конструкція, схожа на альтанку, там я й думав сісти поїсти, але перед тим треба було щось купити. 

— Добрий день! — мене зустріла досить привітна продавчиня.

— Добрий день, а у вас є щось таке, чим можна наїстися, але й щоб не дуже дороге… — мені стало якось ніяково, що я говорю як справжній бідняк, хоча воно так і є, але не хотілося це показувати на людях.

— Ну якщо вже к дуже бюджетно, то позаду тебе є сендвічі, можеш розігріти в мікрохвильовці, а ще ми можемо приготувати тобі чогось з нашого меню. — вона вказала рукою наверх, де висіло меню. 

Вареники - 70 грн. Не знаю чи це мало чи багато, але ніколи їх не куштував. Лише бачив на телевізорі чи в інеті. 

— Можна мені тоді, будь-ласка, вареників?

— Доведеться зачекати хвилин 15.

— Та окей.

— Картою чи готівкою?

— Готівкою

.

Я просунув руку в рюкзак і дістав помʼяті 100 гривень. Ними й розплатився. 

— Ви до когось чи вас школа цікавить?

Як вона здогадалася? Розказати чи ні? Напевно вже краще почекати на Марʼяну. Зізнатися загалом завжди можна буде.