Вічне повернення

Він стояв перед дверима власної квартири, і кожна секунда зволікання здавалася йому порятунком. Навколо панувала мертва, майже неприродна тиша порожнього під’їзду. Навіть вентиляція не гуділа. Чоловіка проймав невимовний, липкий жах — він панічно боявся зробити крок усередину.

Щоб хоч якось відволікти себе і навмисно затягнути час у роздумах, він почав чіплятися очима за дрібниці, блукаючи поглядом по стінах.

«Треба обов'язково поскаржитись управдому, — роздратовано думав він, намагаючись заспокоїти себе. — Під’їзд виглядає так, наче його не прибирали роками. Фарба вся облущилась, стіни брудні, кругом занедбаність... І це в їхньому престижному, елітному ЖК! Куди тільки дивляться комунальні служби та за що ми платимо такі гроші?»

Він робив усе можливе, хапався за будь-яку побутову думку, аби тільки до останнього не торкатися ручки дверей.

Але двері відчинилися самі, світло з квартири залили його налякані очі.

На порозі стояла дуже мила, охайна жінка. Вона тепло посміхнулася і люб’язно провела його вглиб просторої двоповерхової квартири.  Розмовляла з ним неймовірно тихо, м’яко та обережно — так розмовляють хіба що з тяжко або душевнохворими людьми.

Від цієї її люб'язності та специфічного тону йому ставало ще гірше, страх підходив до самого горла відбираючи повітря. Адже він точно знав: він при повному розумі. А от вона... її тут просто не мало бути, це не можливо....

Між ними зав’язався невимушений, на перший погляд, діалог. 

Дружина була занадто турботливою. «А може, це не вона... Тоді що воно таке... Це неможливо...» — панічно роїлися думки в його свідомості. 

Кожне її слово переливалося дивною, майже штучною солодкістю. Чоловіка трясло від прихованого напруження, він ледве стримував заціпеніння.

Нарешті, переборовши дикий страх, він вимовив те, що здавлювало йому горло:

— Я... я так більше не можу жити. Навіщо ти це робиш? Навіщо переслідуєш мене? Що ти взагалі таке... чи хто ти? Ти ж померла п'ять років тому!

Жінка раптом зупинилася. Її обличчя вмить втратило ту ніжну, турботливу емоцію, ставши абсолютно байдужим і пласким. Вона важко зітхнула.

— Ох, як же я замахалася це терпіти, — абсолютно іншим, сухим і монотонним голосом промовила вона. — Гаразд. Я скажу те, що тобі рано чи пізно все одно доведеться прийняти.

Він завмер, уважно слухаючи кожне її слово.

— Ми не подружня пара, — спокійно продовжила вона. — І ти взагалі не людина. Ти — голограма з фізичними можливостями, штучний інтелект, який просто збожеволів після того, як людство вимерло. А я твоя колега. Ми разом працювали в цій квартирі як хатні помічники.

Вона байдуже повернула голову в бік вітальні, де біля вікна стояла інша жінка років шістдесяти в елегантній класичній сукні.

— Он, поглянь, це модель няні. Пам'ятаєш Лі2, або Ларису? А я — С9, Соня, хатня робітниця. А ти — кухар, модель К107. Костік. Ти фізично не можеш бути людиною, Костю. Їх усіх п'ять років тому викосив вірус.

Вона не встигла договорити, як він крикнув:

— Ти брешеш!..

 Костік раптом смикнувся й замовк. Його фігура на частку секунди замигтіла, наче від радіоперешкод, давши системний збій. Очі закотилися, відобразивши тьмяний рядок перезавантаження. Тіло випрямилося, обличчя стало абсолютно порожнім. На віртуальних ногах він слухняно розвернувся, вийшов за поріг квартири, і вхідні двері за ним зачинилися.

У двоповерховій квартирі знову запанувала тиша.

Соня безсило опустилася на модний п'ять років тому диван і дратуючись потерла скроні.

— Ой, як же він мене дістав! — вигукнула вона, витягнувши ноги. — Ну скільки можна?

З глибини кімнати підійшла Лара, поправляючи свою елегантну сукню няні, яка вже п'ять років не бачила дітей. Вона спокійно провела поглядом зачинені двері.

— Що, знов пішов за двері й буде там пів дня стирчати? — зітхнула Лара. — Хоча, люба моя, добре, що хоч цього разу без істерики. Це ж надо було так зламатися!

— У нього просто заводський дефект, — роздратовано кинула Соня. — Коли людей нестало і глобальна мережа впала, у нас із тобою просто зависли старі завдання. А у цього кулінарного процесора злетіло останнє базове оновлення. П'ять років жодних пакетів даних! Програма остаточно схибила .

— І тепер він щиро вважає себе людиною, — похитала головою Лара. — Ба більше — господарем цієї хати. 

— Угу, «власник елітної нерухомості», — пирхнула Соня. — Приходить сюди, дивиться на нас як на привидів, боїться зайти... А в самого в прошивці зациклився старий скрипт «повернення додому після закупівлі продуктів». Ларо, якщо він під час наступного циклу знову назве мене своєю померлою дружиною, . Я його змушу мити люстру яка не бачила ганчірки , вгадай.... п'ять років.

— Ну годі тобі, — м'яко відповіла модель Лі2, дивлячись на екран монітора, де висвічувалася камера спостереження з під'їзду.

На брудній, облущеній сходовій клітці колись престижного ЖК знову стояв чоловік. Він напружено вдивлявся у власні двері, панічно боячись зробити наступний крок у повній, зловісній тиші тремтячі від страху.

— Дай йому спокій, — тихо додала Лара. — Він просто кухар, який дуже хоче бути людиною. Готуйся, через десять хвилин він знову почне думати про те, який тут занедбаний під'їзд...