Основна частина

(70-ті роки)

– До-брий-день! – проспівав стоячи й дружно восьмий клас.

– Сідайте, я ваша нова вчителька, Лариса Іванівна. Викладатиму українську мову та літературу, а також буду у вас класним керівником.   

– А скільки вам років? У нас такої молодої вчительки ще не було. Тільки піонервожаті.

– Роки всі мої. Непотрібних питань не задавайте. А от урок вже почався, – Лариса Іванівна перейшла до роботи, старалася бути строгою, аби налаштувати дітей на поважний тон. – Черговий, хто відсутній сьогодні?                       

З передньої парти піднялася охайна дівчинка в білому фартушку, старанно напрасованому червоному галстуку:

– Присутні всі, крім Рибака.

– А що з ним?

– Не знаю. Він у нас часто на уроки не приходить. 

– З якої причини? Хто-небудь може сказати… Чого мовчите?... Ну, добре, потім розберемося, а зараз перейдемо до теми уроку.  

Школа, незнайоме село, учні, колеги-вчителі – те, з чим тепер прийдеться щодня мати діло молодій вчительці. Направили сюди на роботу після закінчення педагогічного. Хотілося в місто, де чистіше, веселіше, де кінотеатри і зручний транспорт, але хіба дають вибирати… Куди випало, туди й пішла... Далекувато від дому, нечасто своїх навідаєш, та що поробиш… Мріяла  бути вчителькою – нема чого жалітися.

Директор – Борис Степанович, домовився з кімнатою – два кілометри від школи, проте село величеньке, витягнулось на кілометри, могло й дальше бути. Хата стара, під почорнілим шифером, зате до помешкання окремий вхід. Всі зручності на вулиці – на те й село. Не принесеш води чи дров – не проживеш. Зимою прийдеться топити торфом, але може директор домовиться за вугілля. Ліжка в кімнаті немає, замість нього збита з дощок лежанка і матрац – від попередніх квартирантів-будівельників залишились. Ні подушки, ні ковдри… Прийдеться додому написати, щоб вислали. Аби знаття, з собою  везла б.

 Добре, що сама сільська, до всього навчена, а як тут городські справилися б – уявити не можна.  Хазяйка – баба Голька, спочатку заломила квартирних десь на третину вчительської зарплати, але згодом попустила трохи – той-таки Борис Степанович сторгувався.

З їжею поганіше. В магазині нічого не купиш, а свого не скоро заведеш. Продукти зберігати потрібно в погребі – холодильників ще ніхто не бачив. Щоб зберегти – солити, сушити треба, інакше викинеш.

– Нічо-о. Не пропадете, – заспокоїв директор. – Картоплі в сусідів купите, а дещо випишете в колгоспі – домовлюся. А там, надалі – обзаводьтесь. В нас гастрономів не має. Що настарався, те і їсти будеш.

Тепла осінь – не зима. Вікна відкрила, вітру-сонця напустила, вимила, витерла, порозкладала й відчула, ніби стіни зріднішали. Переночувала – геть  стали своїми.

На другий день у шкільному коридорі зіштовхнулася з дебелим юнцем: учень – не учень, і на вчителя не схожий… На цілу голову вищий, у розрізі сорочки з грудей волосся проглядає…  В очі дивиться нахабно, ще й дороги не дає:

– Ви хто такий? – запитала. А він ніби не чує – поглядом мацає...

Так і розійшлися.

В учительській сказали, що то і є той Рибак, який уроки прогулює. Йому давно вже про школу забути треба – вуса пробиваються, три рази в одному класі повторно залишався, але потрібно, бачите, аби восьмий закінчив – вимоги такі з району. Вчитися хлопець не хоче, вчителів не боїться, вигнати б, але якби на те воля…  

– Намучитесь ви з ним, Ларисо Іванівно. Вміє сала за шкуру залити, інших підбити на капості. Ми вже дождатися не можемо, коли його збавимось. 

Толік Рибак не тільки в класі, у всій школі ніби як за головного – переросток, що тут скажеш… До науки ніколи не тягнувся, скучна вона йому, а по життю і хитрован, і кмітливий, і розсудливий, немов старий. А ще ризиковий, нахабний – чим тобі не поводир для хлопчачої ватаги. Без нього жодне діло не зачинається.

Сьогодні якраз намітили в колгоспний сад залізти – груша «диба» дозріла. Плоди на ній наче два кулаки, а солодкі – аж губи липнуть. Сама груша – дерево високе, розлоге, і росте одна на самому видному місці. Не підібратися. Сторожу, кривому Івану, з усіх боків видно. І собака злий тут таки. Здавалося б марна справа – обнести, але не для Толікової компанії. Вони, як чимось зададуться, то, мабуть, зуміють і штани з когось зняти непомітно.

– Ви двоє йдіть до сторожки, підпаліть там шо-небудь і кричіть на весь сад, – командує Рибак, – тільки ж самої сторожки не чіпайте. Листя якесь, може дошку стару – аби диміло.

– А шо кричати?

– От безтолковщина! Нічо без мене не можете. Репетуйте: «Горить! Горить!» і шо в голову збреде – тільки б сторожа відволікти. Побіжить до вас, а ми до груші. Поки вернеться – справимось.

– Класно придумав!

– Стоп! Стоп! Ше не все. Ти Васька з Юриком – беріть груддя, каміння, палки,  які знайдете – будете собаку атакувати, коли Іван побіжить «пожежу» гасити. Кидайте, щоб у будку сховався. Тоді хтось хай будку припре дошкою, бачите, тамо валяється – і сміливо на грушу. Ви зверху трясете, а ми знизу збираєм. Але швидко треба, не валандатись. Раз, два і дьору! Вловили?

– А то!