Бонус 2

Рейна Беррімор:

– Кейтлін, ти готова зустріти старого друга? – питаю дочку й кладу руку їй на плече. Вона плаче і я її прекрасно розумію. Хочеться плакати у такий цікавий та важкий момент, якого ми так чекали. Ми давно збиралися приїхати сюди, у це маленьке село і дуже важливе для нас з Кейт місце. Місце, де ми потрапили сюди. Тут, неподалік у тому лісі відкрився наш портал і ми опинились тут, у цьому світі.

Декілька років ми планували цю поїздку і тепер ми тут. Стоїмо на пагорбі й дивимось на робочих ельфів. Вони вільні, вони незалежні й щасливі, але я не бачу сім'ї Фрея. Того самого хлопчика, який дав нам старт... Не бачу Онні, Одсена на полі для роботи де вони зазвичай проводять час... Де вони? Невже поїхали звідси?..

– Щось я їх не бачу... – сказала вона.

– І я... – підтвердила я й ми рушили з пагорба на наших конях вперед. Моє серце колотилось наче скажене, я страшенно хвилювалась перед цією зустріччю. Ми стільки не бачились... 

Пам'ятаю обіцянку, сказану Одсеном. І ніж, який він мені подарував, і завдяки якому я "врятувала" світ. Хоча чого у лапках?! Я й врятувала... Від Патрісії, яка б  вбила не тільки мене, а й мою дочку, сина й невідомого скільки ще людей після нас!

......... Тоді.............

– Рейно... Це тобі. – я розвернулася та побачила, як на простягнутій долоні Одсена лежить ніж. Невеликий, як раз на пояс... Він був зі срібла, держак був чорним, але з одним каменем. Невеличким, чорним і переливається на місячному сяйві сріблястим сяйвом. Гарний. – Наш світ небезпечний й на вас чекає багато пригод та не менше небезпек. Він не наповнений магією, пустий, але роль гострого та не менш небезпечного ножа виконає. 
– О... О, дякую, Одсен. Це неочікуваний подарунок, але... Чим я можу віддячити вам? – питаю чоловіка, забираючи ножа й думаючи паралельно як його сховати. І де. Адже сумки в мене немає, кишені у джинсах... Не найкращий варіант.
– Живіть. Та поверніться до Фрея, схоже, ви йому дуже сподобалися... Давно я не бачив його таким щасливим. Дякую вам за все. – і на цьому Одсен пішов до будинку, а я так і залишилася на вулиці ще на деякий час у своїх думках.

.................................

– Хей, мамо, а це не... Фрей?! – вигукнула дочка й швидко зістрибнула з коня й побігла до... Високого, трохи вище за нас, юнака підозріло схожого на Фрейціїла Грейцгена! Того самого хлопчика, який допоміг нам тоді! 

А він змінився.... Так виріс... А минуло вже сім років... Високий, стрункий, накачане тіло й здивоване обличчя. Ну звісно... Він явно не очікував побачити нас... Ну звісно, стільки часу пройшло... Стільки всього трапилося... Кейт випустилась з Академії, вони з Максом одружилися й поїхали в інше місто, а у нас з Франом народилась ще одна дитина, дівчинка, на ім'я Елінея... Але для татка вона просто Еля, друге наше маленьке щастя. Не скажу що народжувати виявилось легко, ані в перше, ані в друге. Було важко виносити її, бо вона вже у животі була активною дівчинкою. В чомусь схожою на Юджина, коли той був у мене в животику. Та й після пологів обидва були маленькими бешкетниками. Зараз вона наш маленький буревій, якого ми будемо любити до кінця наших життів. І Фран... Був поряд. Кожну мить й допомагав мені Я народила здорову дівчинку, яка вже через місяць після народження перекинула магією (татові сили їй передались так само як і Оресту, Юджину) стіл. Стіл Франциска у його кабінеті. В шоку були усі... І не через те, що Юджин ледь не затопив будинок у 2 роки. А через магію. Ніхто й навіть подумати не міг що магія прокинеться так рано і саме в Елінеї... Бо Фран сказав, що магія передається лише хлопчикам в їх сім'ї. Лише. А тут наша друга дочка отримала її.... Але... Ми раді що вона нікого не покалічила. Дуже раді. А з силами будемо розібратись потім, коли підросте. Буде Академія, вчителі...

– Кейт? Рейно? Як ви... Як ви тут опинилися?! – питає нас Фрей і його з ніг збиває Кейт. Вони разом падають на землю і я підходжу до них на своєму коні. Обережно спускаюсь з коня і йду до них. 

– А ми у гості до тебе. Де твої батьки? – питаю я, поки Фрей і Кейт встають на ноги, і утрушуються від землі й трави.

– Вдома... Сьогодні тільки я, а... Кхм... Тобто, вдома вони. Відпочивають. До речі, я чув за вас... Вітаю Рейно з перемогою. – хлопчик підійшов до мене й простягнув руку мені. Я була готова у цей момент заплакати від щастя. Я так рада... Що з ними все добре. Що вони відпочивають й не перепрягаються, адже я так хочу їм допомогти. Дати те, на що вони заслуговують. Допомогти та відплатити їм вдвічі більше, аніж вони нам допомогли тоді.

Хочу. І зроблю. Вони на це заслуговують.

– Ходімо, я як раз збирався на обід. Поговоримо. – сказав Фрей і я кивнула. Ми направились до їх будинку.

Годину потому.....

Будинок Грейцгенів

– І як вас тільки чоловіки відпустили? – усміхається Одсен і простягає мені чай. Я обережно беру чашку й ставлю поряд. 

– Навіть не питай... Я вмовляла як тільки можна, але врешті-решт я тут. Одна правда що... Елінея поки замала для подорожей, Юджину не дуже подобається подорожувати, тому я залишила обох вдома з батьком та їх старшим братом, Орестом. Вони за ними придивляться. – я посміхнулась і не стала казати, що на мене навішали мільярд захисних артефактів, стільки ж зачарувань що стежать (на всяк випадок) і вручили той самий "телефон". Мушлю і веліли кожні 3 години зв'язуватись і докладати усе. Він хвилюється. Дуже. І місцями занадто, але я впевнена - в нього вийде перебороти свій страх втратити мене. Бо я не дитина... Доросла дівчинка. Дружина, наче б то?!

– Я просто попросила й мене відпустили... – знизала Кейт. Ну так.... Їй простіше. Макс хоч і любить її, але в останні місяці в нього ДУЖЕ багато роботи. І на жаль, нема часу на дружину. Не хочеться влізати у їх стосунки построєні на довірі, взаємоповазі й дружбі, але треба якось зайти до Макса на роботу. Побалакати. Якщо він... Зробить боляче Кейт, я йому дещо відірву... Він пошкодує, що завдав боляче моїй квіточці.