Бонус 1

5 років потому

Кейтлін Дрейдж:

– Ти впевнений, що мама точно буде рада такому подарунку? – я тикаю на коробку з подарунком й переводжу погляд на Макса. Той тяжко видихає та обнімає мене за талію. – Я чогось не дуже...

– Але я сам його впіймав! Ніхто мені не допомагав! Торік дійсно... Все вийшло з під контролю, але в цьому я не облажаюся. Обіцяю. – пообіцяв мені мій молодший брат, якому 17 років і який впіймав для мами... Якусь незвичну тваринку. Не знаю що там, але воно рухається. І так, він торік подарував їй жука. Звісно, якогось незвичного там... Але мама була не рада. Зовсім, бо дуже боїться їх. Дуже. І дуже сварилася на Ореста через це, тому він "під присягою" пообіцяв їй не дарувати нічого такого. Ну.... Тобто, живого. Але схоже, він забув про цю обіцянку. Академія не дуже добре впливає на нього. 

 – Оресте, може все-таки відпустиш його? Придумаєш інший подарунок.... – почав Макс і я підтримала його. Краще інший подарунок, аніж знов крик мами... Та й тато не був в захваті. – Може книга? Ваша мама дуже любить читати...

– Ні... Я подарую це і крапка. – от впертий. Весь у тата. – А ви що приготували? – поцікавився брат і я посміхнулася. Наш подарунок буде точно найкращим на святі. Обов'язково. 

– Побачиш... – сказав Макс і ми подзвонили (магічний дзвінок). На нас вже чекали, тому Себастіан дуже швидко відчинив нам ворота й ми зайшли. Тато з мамою і... Нашим молодшим братиком досить швидко перетворили старий маєток на більш менш для дітей. Бо гості з дітьми (подружки Рейни) досить часто заглядають до них з дітками. Друзями Юджина, так звати нашого братика. Йому зараз 3, але здається іноді, що всі 5-6.... Такий розумний і такий... Чаклун. У 2 роки майже не розніс пів маєтку. Настільки сильна в нього магія і вона передалася за спадком від батька. Франциско сам дуже переживав за те, щоб з Рейною нічого не сталося під час пологів. Бо вона людина, слабка й тендітна, але все було добре. Першу годину, коли малюк Юджин майже розніс маєток. Перші чари в перші години життя. Шок був і кожного.

Але... з роками він трохи навчився приборкувати силу. Хоча йому всього 3, він вже достатньо знає про цей світ. І вміє приборкати свою магію. Це постарався Орест, який навчив його багато чому. Звісно, не більше за тата. А так... В сім'ї Берріморів зараз панує злагода та тиша. Вони самі по собі й ми з Максом окремо, бо... Ну ми вже дорослі (на по 20 як ніяк, та й ми вже одружені як пів року), після Академії мені та Максу запропонували в Міністерстві культури та магії на посаді помічника з питань магії (яке сформувалося приблизно 5 років тому) роботу. Мені та йому. Тому ми не довго думаючи відправилися в інше місто, велике під назвою Грейндерф. Це звісно не рідний Війден, але там не менш гарно. Та й море поряд... Купатися можна хоч весь рік.

– Мамо, тату! Так раді вас бачити! – вперше за пів року я побачила Рейну і вона... Трохи навіть поправилася. Останній раз, коли ми бачилися... Вона була струнка. А зараз... Вона трохи поправилася й виглядає заклопотаною. Волосся розпатлане, синяки під очима... – В тебе все добре? – тихенько питаю її, а вона лише посміхається. Не люблю коли вона так робить. Зовсім. Мовчить...

А тато не змінився. Взагалі. Яким красенем був, таким і залишився... В мене найкращий тато у світі. Добрий та чуйний, але що з мамою... Не розумію. Щось сталося?..

– Проходьте... Вітаю, Максе. – пожали один одному руки Макс та тато й ми зайшли до маєтку. Потім він привітався з Орестом. – Синку. – Людей тут майже немає, тільки ми, батьки і Юджин он бігає та щось кричить. Все як завжди. Рідна оселя... Як я скучила.

.................................

– Мамо... Я тут хотіла спитати... Чи все добре в тебе? Ти якась... Сьогодні сама не своя. – коли ми залишися на одинці на кухні, я все-таки вирішилась спитати в неї. Нас люб'язно зустріли, ми трохи поїли й зараз можемо спокійно поговорити як дорослі. Або просто як мама та дочка.

– Я... Я тут дещо дізналася сьогодні... Не спала всю ніч... – почала мама і я завмерла. Невже... Це те що я думаю?.. Та ні... Вже 5 років минуло... – В нас буде ще одна дитина. – вимовила вона ті самі слова й позаду мене щось розбилося. Я оглянулася й бачу тата. Він в шоку... Та настільки, що розбив келих вина. І я, якщо чесною бути теж дуже буда здивована її відповіддю. Братик. Ще один. Четверта дитина в сім'ї... О це так дійсно гарна новина. 

– Кохана... А я весь день думав, що тобі просто погано... Що щось сталося, а виявляється... – і він швидко опинився поряд з мамою й міцно поцілував її. 

– Фу... Сподіваюся ви так не будете робити на людях. – скривився Орест і  я закотила очі. Він як завжди... Вміє зруйнувати романтичний момент. Що в 12 він був таким, що зараз в 17. Нічого не змінилося в ньому (окрім зовнішності). Вище став, трішки доросліше....

– Йди вже... Куди йшов. – махнула я йому рукою, але...

– За братика дуже радий, що буде ще один... Ой, мамо! Точно, ледь не забув. Я приніс тобі подарунок! Тримай, це тобі! – в руках у брата звідкись з'явилася коробочка з тим самим подарунком і я кинулася до них.  

– Орест, ні! – закричав позаду мене Макс (схоже він здогадався що там) і я кинулася разом з ним. – Орест! Мамо, не відкривай коробку!

– Ой, дякую синку... – посміхнулася мама й ми не встигли. Відкрила коробку, а звідти вилетів метелик. Величезний, з прозорими крилами, які переливалися на сонці, наче діаманти і який почав літати по всій кімнаті. Тихенько, але те що він був немаленький турбувало усіх. Окрім, Ореста. – Матінко моя рідна.... – неочікувано видала мама. – Це... Це що таке... Метелик?? Ого... Гарний... – мама невпевненості посміхнулася Оресту. – Дякую синку... Це... Дуже милий подарунок...

– Схоже це дійсно метелик... – видав тато і теж всміхнувся. – Орест, треба побалакати. – перейшов до суті тато й вони вийшли з кімнати.