43

По дорозі до замку Королеви

Франциско Беррімор:

– То ти кажеш, що замок зараз дуже гарно охороняється? – питає мене Джуан і я киваю. Ми летимо на шаленій швидкості на наших конях до замку рятувати Рейну. Халепа у яку потрапила Рейна виявилася не просто "халепою", а цілим рядом подій. І все це не через неї, а Патрісію. Королеву Патрісію і "володарку" Меронії. Все почалося багато років тому, але закінчиться прямо сьогодні. У цей день. Головне — встигнути, а далі як буде....

– Так, в останні дні я помітив як Охорона посилилася. Тобто Патрісія знала про Рейну весь цей час про неї! А я дурень... Повівся на її виверт. Що вона знайде мені! Дурень! – злився на себе я, бо так і є. Моя Рейна тепер у халепі з якої можливо й не вибереться живою. Але сподіваюся, цього не станеться. Дуже. Бо тоді... Доведеться застосовувати для цього крайні заходи.

– Ми врятуємо її, Фран. Не турбуйся. А вона врятує нам Меронію... Наша рятівниця.

– Ну якщо це кажеш ти, то можливо так і буде. У ту книгу жодного разу заглянув... Тому, буду вірити на слово. – знизую плечима й дивлюся вдалечінь. Ми майже у кордону столиці. Великі стіни, вежі на яких стоять багато охоронців і замок. Великий, величний й такий сірий... А в ньому десь Рейна...

Почекай ще трохи, Рейно... Я скоро буду...

Подумав я про себе й ми торкнулися з місця у бік Війдена.

Замок Меронії

Рейна Хатсон:

– Не буде, бо тебе зараз не стане! – заричала Патрісія, наче скажена і виставила руки, у яких почалася формуватися якась темна хмара. Всередині були грози й мить потому вона вже летить на мене. – Помри, клята Потраплянка! 

Схоже, вбити вона вирішила мене самотужки. І при "свідках", моїх дітях які рвуться до мене у ці важкі миті й щось кричать. Мені становиться на мить дуже страшно і я різко перекочуюсь у правий бік. Плече від удару все ще болить. Але я сильна. Не помру, до поки не побачу Франциско в останній раз... Хоча мить потому думала взагалі інакше.

– Ніколи... – хриплю їй у відповідь і та хмара попадає на підлогу в мить стаючи калюжею води. Патрісія промазала. Я встигла. Трохи часу та й виграла... – Я ніколи не здамся, скільки не проси... Я врятую Меронію. Це моя доля! – прийняти її було складно, але я це зробила. Прийняла і тепер повинна слідувати за нею. За своєю долею. За світлом і бути на стороні світла, а не зла. 

– Орест, задай йому, – усміхнулася я сину й кивнула. Натяк він зрозумів і більше не рвався до мене. Але Кейт не зрозуміла, хоча це їй і не потрібно. Хай просто сховається десь у безпеці. 

Орест кивнув у відповідь. Мить потому Вовк, який тримав їх у заручниках полетів кудись у бік.

Молодець! Не очікував?! 

Гордо подивилася на сина й той усміхнувся мені у відповідь. Франциско гарний батько, гарно виховав сина. 

– Діти, йдіть звідси! – кричу їм і вони одразу тікають, поки Вовк якого вони відкинули приходить до тями. Треба його затримати якось...

– Твоя доля зараз обірветься! – каже мені Королева і в мене летить ми потому другий такий шар з грозами. Я вже встала на ноги й просто тікала поки один за одним... В мене летіти шари й ставали калюжами, у мить коли торкалися стіни. 

Дідько! Я давно так не бігала... Ще й у кайданах з мотузки.... 

Сили закінчувалися. Моє дихання збилося, а я все тікала від атак Патрісії до поки не врізалася у якісь обладунки. Не помітила їх, коли була остання хмара. Було трохи боляче через плече, але там був меч. Це була ідея. Поки Патрісія набирала силу (вона теж була вже майже без сил) й готувалася до нової атаки, розрізала свою мотузку. На руках. Мить і мої руки вільні, але... Мій погляд пав на Вовка. Він вже встав і йшов до напрямку куди тікали Кейт і Орест.

Ні, ні й, ні! Орест! Кейт! Дідько... Що ж робити?!

Але довести думку до кінця я не встигла, бо в мене летіла хмара. Велика. Набагато більша за ті що були раніше.

Ну все... От мій кінець... Не думала що все вийде... Так... Легко. Легка смерть, а до цього битва. Я билася до останнього і схоже, це будуть мої останні миті на цьому світі. 

Я зажмурилася, готуючись до смерті. Кінець історії Рейни Хатсон...

Кілька хвилин назад

Замок Королеви

Франциско Беррімор:

Ми встигли. Я встиг. Ми буквально влетіли у замок, спускаючись з пагорба. Охорону одразу усю нейтралізували й кинулися до тронної зали. Я відчував що вона там. Знав. Але перед цим ми у коридорі зустріли моїх дітей які тікали від когось. То був підлеглий Королеви, Вовка, дуже підозріло схожий на Джуана... 

– Діти! Ви цілі?! – запереживав я, коли вони обидва кинулися до нас. До мене. Орест одразу обійняв, а Кейт обережно торкнулася моєї руки.

– Тату, там Рейна... Патрісія зараз її... – каже син і я розумію на що він натякає. Там битва у самому розпачі!

– Ну привіт братику, – всміхнуся нам він. Брат Джуана. Тепер зрозуміла їх схожість... Світло й темрява. Добро й зло. Один брат і другий.

– Франциско, рятуй її! Я його затримаю! – каже Джуан і я киваю. Не час патякати, треба бігти за Рейною. – Діти, тікайте!

Я побіг далі, але Кейт і Орест не стали тікати. Побігли ЗА мною. 

– Орест! Тікайте! Чому ви за мною біжите? – питаю у сина.

– Мама в небезпеці, я не можу її кинути....

– Тільки обережно! 

Передбачаю гнів Рейни після цієї всієї ситуації, але з усім тим. Вони повинні тікати, ховатися, а вони біжать зі мною...

Зараз

Рейна Хатсон:

Але смерть не настала. Я просто зажмурилася й стояла, як вкопана. Нічого не відбувалося. Миті йшли й нічого не відбувалося...

– Встиг... Я встиг... – почувся найрідніший голос у всьому всесвіті і я відкрила очі. Щит. Переді мною був напівпрозорий з синім відтінком щит і крізь нього я бачила Патрісію. Злу, розлючену, яка подала голос вже за мить.