42

Пізно ввечері

Маєток Пана Беррімора (тата)

Кейтлін Уоттс:

Обставини ускладнювалася з кожною хвилиною. Спочатку наш феєричний (але дуже очевидний) провал у вигляді втечі, потім ображений на весь світ Орест і під кінець, якась метушня в маєтку. Спочатку мені здалося, що в маєтку щось сталося... Чи комусь погано, чого так усі почали бігати туди-сюди й кричати щось один одному, а нас взагалі заперли у кімнаті Ореста.

Мене. Майже 16 річні. Заперли!

Я була обурена поведінкою прислуги, але спокійно прийняла це як дане. Ну добре... Посиджу. Якщо Беррімор просто закрив нас вдома, то прислуга дозволила собі більше. Закрити на ключ кімнату. Ключ!!

– Що там за звуки? – питає Орест притуляючи вухо до дверей. Звуки за дверима були схожі на чийсь крик, потім як щось впало... Наче вазон чи просто ваза. Удар, а потім якийсь голос.

– Не чіпайте їх... Благаю... Ці діти вам нічого не зробили... – тоненький голос Себастіана і я розумію, що щось зараз буде. Моментально хапаю за воріт сорочки Ореста і тягну до себе. І не дарма. Двері в мить злітають з петель й до кімнати заходить якийсь звіролюд. Вовк. Великий такий... Таких я бачила лише по місту і…

– Ну доброго дня, діточки. – каже Вовк спокійним тоном, наче нічого не сталося. Мене трясе від страху… 
Чорт, схоже це по наші душі…. Мене й Ореста. А значить, це правда що Рейну розшукують і намагаються вбити. Все що чув Орест КЛЯТА правда!

– Не підходь до мене й сестри! Інакше пошкодуєш… – шипить Орест і встає переді мною, наче… Захищаючи. Серце вистрибує з грудей у цей момент. Тато та мама вбʼють мене якщо щось станеться з Орестом. 

– Ой налякав… – сміється Вовк, а я злюсь. Дуже злюсь. Але Ореста це не зупиняє і він починає чаклувати. Спочатку навколо нас зʼявився вітер, а потім з кожною миттю він ставав дедалі сильніше й сильніше. Але після того, як Вовк виставив руку все припинилося. В одну мить. А брат так і не зрозумів, що сталося.…

А в мене були лише підозри…

– Як це… Що ти… Хто ти!? – Ореста охопила паніка. 
– Оресте… – почала я, намагаючись його заспокоїти, але ні. Він не хотів нічого чути.

– Кейт! Я захищу нас! Він тебе й пальцем не торкнеться, обіцяю!

Якби ж це була щира правда…..

Рейна Хатсон:

Моє тіло боліло. Все боліло. Я не могла відкрити очі, бо вони дуже сильно злиплися від чогось… Вологого. Це була вода?.. А коли відкрила, навколо побачила обриси кімнати. Стіни її були повністю вологі, а зі стелі капала вода. Я лежала на підлозі, причеплена кайданами до одної зі стін. Хоча… Правильніше було б казати, що напівсиділа. Мій голос був сівши, говорити не могла, але чула що хтось до моєї темниці наближався. Але почувши голос однієї дами… Я зрозуміла, що можливо зараз попрощаюся зі своїм життям. То був голос Патрісії й (Не) Джуана. А іншого Вовка, підозріло схожого на Джуана.

– Так чому ти одразу її не вбив!?

– Ваша Величність, ви ж можете зараз з нею побалакати… Це така можливість…. 

– Та до біса можливість! Я хотіла…. Ох, добре, я сама її вбʼю!

І тут відчиняються деревʼяні двері і я бачу обриси Патрісії. Світло вмикається одним рухом руки. Патрісія. Вона переді мною. Моє серце було готово вистрибнути з грудей, коли до мене дійшло усвідомлення, що зараз мені кінець. Причому остаточний...

Маленький вогник надії все ще не покидав мене, сподіваючись що мій коханий…. Мій Франциско прийде за мною. Врятує мене, наче справжній принц. Але на жаль, його поки немає поряд. Він десь…

– Ну що красуне, погралася з моїми песиками у схованки? Тепер час платити по рахунках. У трону залу її! – мої кайдани були розстебнутими, а сама я опинилася на руках того (Не) Джуана. Він його… Брат? Бо так схожі… Не через те що обидва вовки, а якось форма обличчя… Погляд…

А ще, він просив вибачення коли підіймав мене на руки й узяв обережно. Патрісії це не сподобалось, але вона поглядом дала це знати. Одним поглядом. 
 

………………….

Коли ми опинилися у тронній залі, вовк нахабно кинув мене на підлогу. Кинув, наче ляльку. Руки були не в кайданах, але мотузка була присутня. Я вдарилася плечем, але нічого й досі не сказала. Мовчала. Вперто, й можливо робила собі гірше. Але ні, я не здамся. Прийму смерть з гордістю. Патрісія не варта моїх нервів. 

Так… Шкода, що я перед смертю не побачу дочку й сина, свого коханого чоловіка. Але схоже це моя доля.

– Все ще мовчиш? Є щось сказати на останок? – Патрісія наступила мені на ногу й взяла рукою мене за підборіддя, піднімаючи мій погляд на неї. – Ні? То я скажу… Коли я дізналася про тебе, мені одразу стало бридко… Бридко від того, що весь шлях який я пройшла може зруйнувати одна жінка. Та ще й хто!? Вчитель! З іншого світу! Але з усім тим, ти мені більше не будеш заважати. Все, кінець історії однієї Потраплянки...

– А як же її діти? Що з ними робити далі? – прошепотів Вовк і Її Величність кинула на вовка такий погляд, який казав що тому не жити. 

– Мовчи. – проциділа жінка, а в мене почало стукати голосно серце. Діти. Вони тут. Мої діти...

– Не чіпайте їх... Благаю... – прошепотіла я. – Вони вам нічого не зроби... – удар по моєму обличчю був дуже неочікуваним. Тим паче від Королеви.

– Заткнися, Рейно! Твої діти... Хм, а це ідея... – на губах Патрісії заграла дика посмішка. – Веди їх сюди. – клацнула вона пальцями й вовк пішов виконувати наказ. Пішов... За моїми дітьми. За Кейт і Орестом, які за мить опинилися у тронній залі. Неподалік від нас.

– Мамо... – злякалася Кейт, побачивши мене в такому стані. Але я її завірила.

– Доню, все добре... – дочка кинулася до мене, але слуга Королеви її затримав за плече. – Не хвилюйся. Все буде добре... – продовжувала завіряти її я.