41

Десь у лісі

Рейна Хатсон:
 

Ну от якмені врятувати Меронію? Якщо я ані магії не знаю, ані битися хоча б на мечах не вмію... Як бути? Що робити? Від Джуана ані слова не витягнеш окрім: "Ти врятуєш Меронію! Це твоє призначення!". Більше він не каже... Тільки дивиться с зацікавленістю й все. А ще слідкує за мною, дивлячись куди я йду... Наче... Охоронець. Не більше й не менше.

Патрісія отруїла сестру, зайняла її місце на Престолі, бо буде хотіла це місце, а мені давай рятуй Меронію. Цей факт виявився досить очевидним. Я просто зіставила факти й дати історії Меронії (декілька разів перепитавши у Джуана) і зрозуміла все. Королева Алета захворіла як раз перед Коронацією Патрісії, в книзі Історій про це не йшлося. Тому... Очевидно, Коронації як історичної події не повинно було бути. Патрісія переписала історію і зробила все як вона того бажає. Отруїла сестру, переписала історію і стала Королевою, до поки... Не з'явилася я, та, яка "врятує" Меронію. І яка, буде заважати її планам.

Тому вона позбавитися мене. Будь-яким способом.

– Це просто якесь знущання з мене! – неголосно прошепотіла я й кинула камінь у ручку, яка текла під пагорбом землі на якому я сиділа. Але замість плеску води почула як почало шурхати листя. – Що за?.. – не зрозуміла, що коїться як почула якісь голоси неподалік.

– Вона десь тут, я відчуваю її... – сказав один чоловічий голос і листя знов шурхати під чиїмось ногами.

– А я думаю нам туди... – сказав другий голос. І знов, чоловічий. Я завмерла й сховалася за першим деревом, яке побачила перед собою. Схоже, вони знайшли мене... Прихвосні Патрісії.

От халепа! І що ж робити мені у такій ситуації?!

– Ну добре, давай там перевіримо, а потім туди... Хоча здається, вона дійсно десь тут. Зараз дуже сильний... – здається, я навіть не дихала у цей момент. Сиділа тихенько за деревом і чекала поки вони підуть.

– Де? Я нічого не відчуваю! – другий голос був трохи спантеличений й навіть злий.

– Звісно не відчуєш, бо в тебе ніс закладений! – пробурчав перший. – А я відчуваю... Десь тут... – шелест листя став ближче і я зрозуміла, що вони поряд. ДУЖЕ БЛИЗЬКО.

Серце стукало наче скажене й виривалося з грудей. Я майже не дихала, але відчувала їх присутність. Десь поряд, дуже й дуже близько.

– Хлопці, що я вам казав?! Не нюхати та не полювати на білок у робочий час! – командирський голос роздався, здавалося майже на весь ліс. – А ну швидко до мене, є новини від Її Величності!

– Вже йдемо... – відгукнулися ті двоє. Почувся шелест листя й потім, коли я обережно визирнула... Їх не було вже. Вони пішли разом з командиром, а я присіла біля скроні найближчого дерева й гучно видихнула.

– Це було небезпечно... – тихенько сказала сама собі.

– Вони тебе шукають, треба негайно тікати звідси! – переді мною з'явився Джуан. Трішечки пом'ятий і чомусь в іншому одязі, але з усім тим. Сказати, що у той момент я майже родила від переляку... Нічого не сказати. Абсолютно.

– Налякав! – обурилася я й стукнула по його грудях. – Так і б вдарила... Дурень! – і легесенько торкнулася його грудей. – Де ти був? І чому ти в іншому одязі?.. Коли встиг? Поки я була тут?..

Чи це... Ай так кого це хвилює? Зараз така ситуація, що все одно вже на все...

– Не питай більше, треба йти... Вони тебе шукають. Йди за мною! – мене без мого дозволу, мене узяли за руку та кудись почали вести. По лісу, якийсь дивний Джуан (є деякі підозри та підстави) веде й потім неочікувано відкриває портал перед нами, але я не вагаюся. Йду далі, абсолютно не знаючи, що на мене чекає…. Але коли моя нога переступає коло порталу, перед очима неочікувано зʼявляється темрява. Повна темрява і нічого більше…

Кілька годин назад

Околиці Меронії

Франциско Беррімор:

– Почекай ще трошки Рейно… Я тебе знайду… – я важко дихаю, бо вітер дує в обличчя, а перед очима лише ліс та поля перед цим. Я лечу на своєму коні. Рейна… Моя Рейна… Залишивши дітей вдома, я не думаючи кинувся на пошуки моєї коханої. Вона потрапила у біду через мене і я повинен врятувати її. І ніяк інакше. Лише я і ніхто більше.

…………………

Перетнувши кордон між полем та лісом, я очима почав вишукувати хоч когось. Хоч когось, хто бачив її. Я відчував, що вона тут…. Телепортація мені НЕ допомогла, якби не намагався її застосувати. Та й обмеження є, як в силі, так і в дистанціях. Не можу на далекі й міста, де ніколи не був. Тому…. Доводиться їхати на коні, шукати очами фігурку Рейни, а якщо не її, то хоча б когось.

– Що за?.. – біля мого обличчя (невдала чиясь спроба) пролетіла якась невелика куля вогню чи згустку магії. Я зреагував моментально й виставив щит. – Хто тут?! Покажись! – наказним тоном велів я тому, хто мене атакував і різко зупинив свого коня. Почав озиратися навколо, але того хто мене атакував не було. Нікого навколо не було. Абсолютно.

Тим часом я зліз з коня й був готовий до нападу. В цей раз точно готовий.

– Виходь, хто б ти не був… Я не завдам тобі шкоди. Я з Палацу Королеви, мене звати… – почав голосно я, все ще бувши на готові. Атакувати в будь-який момент.

– Франциско Беррімор. Прихвостень Королеви Патрісії… – переді мною зʼявився вовк. По зовнішності дуже схожий на вовка, який служить Патрісії. Але щось їх все-таки відрізняло. – Знаю хто ти, Франциско й знаю, що ви задумали разом з Королевою. І не дам тобі цього зробити! – і цей Вовк пішов в атаку. На мене.

Я зреагував моментально й виставив щит. Він вдарив по щиту й відскочив назад.

– Що? Та що ти знаєш про мене… – рикнув я. Цей Вовк явно напрошувався на неприємності. Тим часом мій кінь фиркнув й відійшов назад. Це було… Дивно. Наче якийсь сигнал….

– Та багато чого! Від того, що ви хочете знищити Меронію до того, що Рейну зараз викрали… – я застиг. Рейну. Він. Знає. Рейну.

Моя люба… У яку ж ти халепу потрапила?..

– Що ти сказав… Рейна? Звідки ти її знаєш? – питаю його.