36

Рейна Хатсон:

Мені снилася битва... Я билася з якоюсь жінкою, підозріло схожою на Патрісію, але це була не вона. Жінка була старіше, набагато старіше за Королеву. Років на 30 це точно. Зморшки повністю покривали її обличчя, одяг був роздертий, а погляд так і казав, – тобі кінець. Спочатку ми мірялися силами без магії. Я вдарила її по голові, вона мене в ребро і тільки-но після цього, вона запустила в мене прокляттям. Не знаю звідки я знаю, що це прокляття, але це було саме воно. 

Я відлетіла на декілька метрів назад. Було боляче, адже я вдарилася головою об якийсь камінь, але потрібно було встати. Як я не втратила свідомість - не зрозуміло. Не зважаючи на біль в голові та усьому тілі та злість у грудях, я ледве встала на ноги... Та ледь не впавши, але встала. Встала і злісно подивилася на неї, тримаючи себе за ребра.

– Ви не заслуговуєте це місце... Ваша сестра... – ричала я їй, але вона перебила мене. Різко й неочікувано.

– Сестра, сестра... Та тьху на неї! – тупнула ногою жінка. 

– Але вона була набагато мудріше за вас! І правила королівством...

Я не розуміла про що мова. Взагалі... Але чомусь, на мить. Лише одну мить, мені здалося що мова все-таки про Королеву Патрісію та її сестру, яка зараз хворіє. Можливо я й не права... Можливо це мені лише здалося, але щось підказує. Якесь відчуття, що це все-таки про Королев. Першу, старшу сестру Алету й Патрісію.

– Та сестра... Вона була занадто доброю, занадто милою, як на мене... Я найкраща королева! Я! Лише при мені Меронія розквітла й почала змінюватися на найкраще місце для усіх! При мені! – гнівно шепотіла Патрісія. Я все-таки зрозуміла про що річ, про кого й що мені сниться. Якийсь уривок з майбутнього. Або... Або просто мій мозок генерує щось безглузде (як і майже усі мої сни) й нецікаве. Як зараз. Королева зійшла з розуму і ледве не вбила мене... А ще про трон та Меронію мені там розповідає... Хоча в реальному житті ні слова про це, лише нахабна посмішка з "зацікавленим" поглядом.

Кажу ж... Безглузде й не цікаве.

– Патрісіє, зупинись... У тебе є ще час все виправити... – тоненьким голосом кажу їй, але запізно. Запізно щось казати, адже в мене летить величезний вогняний шар і далі сон різко обривається.

.....................  

– Дідько, Патрісія! – я різко відкрила очі та прийняла положення сидячи на... Ліжку. М'якому, теплому. Та й взагалі, у приміщенні, де я прокинулася було досить тепло. – Що за... 

Я почала озиратися по сторонах і тільки через хвилину до мене дійшло... Я не в маєтку Беррімора. Не в Палаці й взагалі, це був невеликий будиночок з дерева. Тут було одне ліжко на якому я як раз спала, камін (джерело тепла), невеличка кухня, кухонний стіл, кілька стільців, стіл робочий і... все. За вікном ліс, падає сніг і....

– Де я, чорт забирай, мене?! – неголосно сказала я зрозумівши, що МЕНЕ ВИКРАЛИ. У цю ж мить, почала пригадувати вчорашній день. Ми весь день збиралися з Кейт та купою покоївок на бал... Потім був сам бал. Танці, коктейлі, а потім Патрісія... Вона "воскресила" дружину Беррімора, а той і слова не міг сказати, а коли я почала кликати його. Стояв і мовчав собі. А потім я кудись кинулася бігти... Бігла й бігла... І потім портал та темрява перед очима. І зараз я тут...

Двері, які вели назовні різко відчинилися й відкрилися. До будинку зайшов високий, у теплому одязі, з капюшоном та с закритим обличчям чоловік. Людина, але щось в ній було не так... Не знаю що, але щось точно. А коли він зняв маску з обличчя та капюшон, я зрозуміла що саме було не так.

– О, ти прокинулася вже? – посміхнувся ВОВК. Так, так! Той самий, який ще з самого початку щось розповідав мені про мою смерть під колесами авто, долю та ще багато чого... 

– Це ти! – вигукнула піднявшись на ноги та стала на якийсь килим. Теплий... – Звідки... Як ти... – думки все ще були в безладі. Не могла нічого нормально сформулювати й виразити. Сил було замало і я це зрозуміла мить потому, коли ледве не впала... Похитнулася й вовк швидко зрозумів до чого все йде й підхопив мене на руки, поклавши назад у ліжко. Неочікувані обійми, а тим паче дотики зовсім не вразили мене. Абсолютно не вразили, якщо бути максимально точною.

Вовк. По факту, якщо брати, то він... Викрав мене. Взяв і викрав, перемістивши мене кудись... Якомога далі від Палацу. І це зовсім не радує. Подальші перспективи такі собі... При тому, що одяг на мені інший... Де моя сукня?! Хто мене перевдягав? Що за сорочка?

– Ти ще слаба, Рейно... Відпочинь. – сказав рівним тоном Вовк. – Я розумію... Ти хочеш пояснень, але поки не час. Відпочинь, поїж... Ти ж зі вчорашнього вечора нічого не їла. 

Вечора?! Я проспала усю ніч?! От тут?! От халепа... Треба повернутися. Якщо Франциско зрозуміє... А, точно. Не зрозуміє. В нього тепер є дружина, я ж забула. Патрісія "оживила" Джелін, його покійну дружину... Тепер не буде ніяких нас... Не буде ніяких відносин і того приємного відчуття у серці, то... Є сенс тут залишитися. Бо там, я була потрібна лише Кейтлін, а зараз, я їй не потрібна. В неї є Беррімор, академія, Макс... В неї є все.

Хоча з іншої сторони... Якби їй було 17, то тоді б був сенс іти. А з іншої, їй лише 15... Тому, потрібно негайно повернутися. Чого б це мені не коштувало.

– Я не хочу їсти... – вперто кажу, а шлунок каже... Трішки інше. Урчить і все тут. – Потребую від вас пояснень пане... Як вас там?.. – уточнюю, бо досі не знаю імені цього вовка.

– Джуан, Рейно. Мене звати Джуан. – Вовк почав знімати взуття. І так, він весь цей час стояв у верхньому одягу й дивився на мене. Навіть не дав впасти... Взутий, одягнений... Після того я взуття було обережно поставлене на підлогу, верхня куртка знята, Джуан пройшов по хаті й сів біля мене. – Що ж... Бачу, ти все-таки серйозно налаштована. То ж почнемо...