35

Франциско Беррімор:

Я стояв і не вірив ані своїм очам, ані серцю, яке дуже гучно стукало у мене в грудях. Джелін... Моя дружина, яка загинула при пологах стояла зараз, переді мною й дивилася на мене так, як 12 років тому. Вона не змінилася абсолютно... Така гарна, молода й така... Не кохана. І мені не жаль, ані краплі, адже я пережив її.

Вона загинула і перші роки я не міг змиритися з думкою, що її немає. Але потім... Потроху ставало легше і я почав проводити час з іншими жінками, але жодна з них мене не чіпляла. До поки, я не зустрів Рейну. Ту саму, яка захопила моє серце й поселилася у ньому. 

Вона моя кохана жінка, яку я ніколи не відпущу... Але Джелін... Я дивився на неї та не чув голосу Рейни. Мені наче вуха заклало, бо у той момент, я почав згадувати наше минуле життя. До її загибелі. 

А коли Рейна кудись побігла, мене наче різко повернуло у реальність. Я зрозумів, що не чув її... Вона кликала мене, а я не чув.

– Рейно... Рейно! – почав кликати її, але вона вже втекла кудись. Я побіг за нею, кинувши руки Джелін. Яка... Можливо була й не Джелін. Я не знаю хто вона, але вона дуже схожа на неї. Проте це не Джелін. Не вона і все. І я це знаю.

– Коханий, ти куди? – намагалася зупинити мене НЕ Джелін, але я рикнув на неї, скинувши її руку.

– Відпусти! – і побіг за Рейною, під грізний рик вже Патрісії.

– Франциско, що ти коїш?! Ти куди?! Вона того не варта! Я повернула тобі дружину і це твоя вдячність?! – і ще багато-багато подібного я НЕ чув, бо біг за червоною сукнею Рейни.

– Рейно! Рейно! Рейно Хатсон! – кричав я їй, продовжуючи бігти за нею. Вибіг з палацу і побачивши червону сукню, яка побігла у лабіринт, не думаючи побіг у лабіринт з кущів. – Рейно? Рейно, стій! 

Вона мене наче не чула... Бігла й бігла А коли я побачив як Рейна спіткається й падає у відкритий кимось портал, мене взагалі охопила паніка.

Темна! Темна, хто відкрив портал?! Куди вона потрапила?! Я ж не зможу її навіть перехопити! 

– Рейно! – закричав я від своєї бездіяльності й випустив навколо себе магію. Відпустив себе та свої емоції. За мить, навколо мене було все у кризі. Кожен листочок, кожна травичка, включаючи землю та камені були заморожені. 

У душі палала злість, безнадійність. Було боляче серцю й душі... Я сильний маг. Один з найсильніших у Меронії, але НЕ МОЖУ врятувати її. Не в мої це силах і від цього хочеться трощити усе навкруги. Спалити ВСЕ, до кожного листочка, а якщо не спалити, то... Заморозити. Як щойно я це зробив. Заморозив, виплеснувши усі свої емоції. Відпустивши себе.

– Пане Беррімор! Пане Беррімор! – почувся десь голос позаду мене. Це був голос Кейтлін. Тоненький, схвильований голос. – Пане... Пане Беррімор, що тут сталося? Де Рейна? – голос ставав дедалі ближче і коли вона опинилася у полі мого зору, я побачив як вона стурбовано роздивляється на мій лід, який я створив і на мене. Поряд з нею стояв Макс і теж роздивлявся лід, створений мною.

– Оце сила... Вперше бачу вашу силу, Пан Беррімор. – але його коментар (такий собі, якщо чесно) я пропустив мимо вух.

– Я не встиг... Вона потрапила у портал... – гучно видихнув і готів у цей момент закричати. Ще раз. Голосно, щоб аж усі почули навкруги. – Темна, Рейно! Ти просто ходяче нещастя... 

– Не те щоб, але... В цілому, вона дійсно нещастя. – знизала плечима Кейт. 

– Що? Ти кажеш про... Ваш світ? Чому ти так кажеш? – питаю без надії. Я не встиг... Не почув її. Не відкликнувся на її слова і за це, мені дуже шкода. Я хочу просити вибачення, але не можу. Рейни нема поряд. 

Дурень ти, Франциско! Справжній дурень!

– Рейні завжди потенційно не везло. – продовжила Кейтлін, від чого я подивився на Кейт. Здивовано. Бо... Рейна не виглядає тою, хто страждає від невдачі. Не схожа. І крапка. – Наскільки знаю, в неї... Все життя так. Перше кохання - зрада. Перша подруга - зрада з її ж хлопцем. Коледж, наш навчальний заклад - випадково потрапила, але могла взагалі не потрапити, бо ледве встигла подати заявку. Хоча закінчила з відзнакою. Все-е... Не так яскраво, як тобі здається на перший погляд, якщо дивитися на життя Рейни. – вона знов знизала плечима. – Рейна... Завжди приносить нещастя, бо сама, як вона каже, є їм. І навколишнім теж приносить нещастя...

– Кейт, стій, стій... – перебив, хоча не хотів цього робити я, – Але Рейна... Вона ж випадково сюди потрапила? Як і ти? – уточнюю у неї, бо мені дуже важливий цей момент. Адже якщо... Якщо це не випадковість, то чому? Чому саме Рейна тут повинна була опинитися? Чому зараз? 

Так багато питань, але потрібно дізнатися у Кейт цей момент. Тоді, і тільки тоді я можу дізнатися правду. Чому ж все-таки Рейна сюди потрапила?.. Навіщо вона тут?

– Так, але... Вона каже... Точніше казала, що можливо це й не збіг. Нас закинули сюди насильно, бо був чоловік... З червоними очима. – Кейт трохи засмутилася і на декілька хвилин замовкла. Мабуть, правильно формулювала думку. – Перед тим, як сюди потрапити... Ми трохи посварилися. Я вибігла на вулицю і думала, що пробіжу крізь яр, але хтось мене штовхнув у спину. Я полетіла вниз, але перед тим як потрапила сюди, бачила червоні очі... Того чоловіка. Рейна теж за мною полетіла у портал, як виявилося... Тому можливо, ми комусь тут потрібні. Хоча... Це така нісенітниця! – дівчина почала сміятися. Нервозне й навіть трохи істерично. – Господи... Навіщо, я вам це розвідаю?.. Це ж реально така нісенітниця...

Все стало, після розповіді Кейт, на свої місця. Хтось закинув Рейну та випадково, її дочку у портал. Вона комусь потрібна. І терміново. І тепер, коли вона знов потрапила у портал до того, хто її сюди закинув... Неможливо передбачити, що з нею там зроблять...