32

Рейна Хатсон:

– Що ти?.. Що трапилося? – протираючи очі питаю його тихенько, а потім роздивляюся навкруги. Моя кімната... Ще було досить рано, усі сплять, але все ще темно було на вулиці та в маєтку. В моїй кімнаті горіла одна свічка й все.

– Ти... Рейно, я переживав. Ти кричала у вісні... – погладив по голові мене чоловік, притиснувши до себе. Моє серце забилося частіше, а дихання стало частіше. – Що тобі снилося, Рейно? – несподівано запитав він, а я замовчала. 

Розповісти йому?.. Чи все-таки не треба?..

– Франциско, а ти мене дійсно кохаєш? – питаю замість відповіді я, дивлячись на нього.

– Дурненька, звісно ж кохаю, – засяяла на його губах знайома посмішка. – А чого ти питаєш? Наче ми ж вчора... Все вирішили. – додав чоловік, а я замотала головою.

– Та я так... Просто, може... Це все солодкий сон, від якого я от, в будь-який момент проснуся! – солодко потягнулася я й обійняла чоловіка. Від нього знов приємно пахло... Знов хвоя та... Кава?.. – Ти пив каву? До речі, чому ти не спиш? Ще ж ніч...

– Працюю, казав вчора... Багато роботи, але ти не переживай. Це нормально для мене не спати день, або два. Я маг і можу зцілити себе у разі чого. – відповідає мені Беррімор, а я шльопаю його по руці. 

– Фран, так не можна! Треба спати, бо маг не маг, але ти людина і в тебе є як і в мене потреби у сні, їжі! – я хвилювалася за нього. Так дійсно не можна, це може в майбутньому сказитися на здоров'ї. Навіть магам в цьому світі потрібен здоровий сон, здорова їжа (якої тут вдосталь, але хтось просто не хоче її їсти) та здорове тіло, повне сил та енергії. – Іди спати...

– Рейна, все під контролем. Не хвилюйся. – все ще продовжує мене завіряти Франциско, але я не ведуся на його маніпуляції. 

Зі мною таке, дорогенький, не спрацює! Ні, ні й, ні! Лише через мій труп ти будеш не спати ночами тепер, працювати до опівночі...

– Мг... Розкажи мені. – підняла одну брів та з недовірою подивилася на чоловіка. Той й бровою не повів, все ще дивлячись на мене, але секунду потому... Я лежала на ліжку, Беррімор опинився наді мною і чомусь нахилився до мене... 

Моє серце у цей момент вже не вистрибувало з грудей, не було метеликів у животі, як при перших зустрічах... На душі був повний спокій. Тиша та затишок. Не більше й не менше. Я повністю довіряла йому, була за ним, наче за кам'яною стіною і це мене повністю влаштовувало.

– Беррімор, а не багато ви собі дозволяєте?.. – делікатно цікавлюся я у нього ледве торкаючись губ своїми. – Я все-таки вчитель вашого сина... 

– Пані Хатсон... Ви така гарна зараз, у цій сорочці... – його рука опинилася на моєму плечі, але я скинула її. Різко й без жодних вагань. – Он як? – схоже, це його забавляло. Моя м'яка відмова, адже я вважала що поки зарано нам. Дуже зарано. 

– Ні, Франциско. Я розумію тебе, але ні. – кажу спокійним тоном і він випрямляється, приймаючи сидяче положення. 

– Я зрозумів тебе... Поки ні, – нахабно усміхається чоловік, але в наступний момент в нього летить подушка. Моя. Я запустила в нього її й він ловить буквально за мить її. – Так що тобі наснилося, Рейно? – знов повертаємося до цього питання ми. Тобто Фран, не я.

Деякий час мовчу, не знаючи що сказати... Щиру, але гірку правду, чи збрехати... Друге мені дуже не хочеться робити, бо це дуже буде потім боляче. Душа буде розриватися на частини, а в серці буде пустота. Між нами буде тоді прірва і минуле не повернути...  Вибираю середній варіант. Ухилитися від відповіді, аби не робити ще гірше.

– Можна... Я не буду розповідати, щоб не робити гірше нашим відносинам? – питаю його і дочекавшись кивка,  продовжую казати. – Снилося... Дещо погане. Не хочу згадувати... Це було бридко й неприємно...

Особливо твої поцілунки з якоюсь білявкою... 

– Тоді не змушуй себе це все казати... Все добре, Рейно... Я тут, поряд... Сон це - нереальність... Твої жахи - це лише сни, які згодом забудуться. – чоловік притиснув мене до себе й почав гладити по голові. – Тому спи... Засинай, а я буду поряд, поки ти не заснеш, якщо, звісно, хочеш.

Я на мить задумалася. Та ні... Це погана ідея... Це... Може похитнути наші відносини та додати у них деяку незручність, якщо наш перший раз буде сьогодні. Тим паче...

– Приставати не буду, обіцяю. – додав за мить чоловік і я заспокоїлася. Ну добре... Якщо Франциско, справжній чоловік каже, що приставати не буде. То точно тепер не буде.

– Ну добре...

Я лягла на ліжко як мені зручно, а Беррімор ліг поряд, повернувшись до мене. Ми почали дивилися один на одного. Між нами була повна тиша... Ніхто не вимовляв ані слова, до поки я не прикрила очі й не почула шепіт чоловіка.

– На добраніч, кохана... – це був ледь чутний шепіт, але я почула.

Кохана... Кохана. Я. Тоді Франциско, мій коханий. Єдиний і неповторний.

І на цих приємних думках я заснула, під тихеньке, ледь чутне дихання чоловіка біля себе.