30

Трохи часу потому

Королівський Палац 

Історична цінність у вигляді круглої, без візерунків та будь-яких малюнків полетіла у стіну. Розбита вщент. В одну мить. А потім у кімнату почувся гучний, жіночий крик. 

– Ні! Ні, ні й, ні! – кричала сама Королева Патрісія, продовжуючи жбурляти у стіну все що попадає під руку. У стіну полетіли вази, квіти, книжки, папери... Все що знайшлося в її кабінеті. Кожна цінна й нецінна річ ставала в мить мотлохом та сміттям, яке можна було лише викинути. – Вона не повинна була тут опинитися! Її доля була загинути! Вмерти! У тому своєму триклятому світі! Здохнути наче остання жебрачка! Загинути й не потрапляти сюди! Чому?! Чому вона тут!? – кричала на свого слугу Патрісія. Очі її були налиті кров'ю, руки усі були у крові, а погляд направлений на слугу. Її найвірнішого слугу Вовка. Його звали Сент і він... Звіролюд. Високий, на вигляд звичайнісінький вовк, але він мав одну таємницю. Він служив Королеві Патрісії від самого початку й до сьогодні. І все... Все що має зараз Патрісія - цілком і повністю його заслуга.

– Я не знаю ваша Величність... – тихенько вимовив Вовк й відвів погляд від Королеви, або не дратувати її ще сильніше. Вона й так зараз дуже розлючена через Потраплянку. – Схоже, їй допомогли...

– Це він... Це все він! – зрозуміла Королева про кого йдеться й одразу наказала холодним, приказним тоном. – Це він її врятував... Я хочу, щоб ви знайшли його і привели до мене. Негайно! Той клятий Вовк повинен поплатитися за те що скоїв...

– Але він лише виконував те, що передбачила доля... І книга Історій, у якій написано... – у Вовка полетіла чергова ваза. Він швидко ухилився й подивився на Королеву безпристрасним поглядом. 

"Брате, що ж ти накоїв..." – подумав Вовк й гучно видихнув.

– Я знаю, дурню, що там написано! – прошипіла злісно Патрісія й почала цитувати книгу. – "Подорожуючи між світами, жінка врятує і ваш світ, знайшовши в ньому свою силу, долю і кохання, яке переможе все зло в цьому світі." Але немає ніякого зла тут... Я всього-на-всього хотіла бути Королевою. – Її Величність втомлено присіла на ліжко й підняла погляд до стелі. – З самого малечку... Я багатого просила? Лише Корону... І трон. І власне Королівство. – продовжила говорити Королева, паралельно закидуючи одну ногу на іншу. – Я багатого просила, а, Сенте?..

– Ні ваша Величність... – відповів Сент й мотнув головою.

– То чому батьки обрали Алету? – гучно спитала жінка. – Чому вона, а не я? Чому вони передали трон їй, а не мені? Я ж краще... Я гарніше, мудріше і якби не я, то Меронія б загинула під владою Алети! Згоден, Сент?

– Так Ваша Величність... Цілком і повністю. – вклонився Вовк Королеві.

– Ну от! І я правила Меронією цілих 10 років, то чому не можу більше? Чому!? Чому постійно мені хтось заважає?! – проричала жінка й встала на ноги. Підійшла до розгубленого на мить Сента й узяла з його пояса ніж та з усієї сили кинула у портрет Батька Патрісії та Алети. Там був лише він й... Чомусь, за ці 10 років вона не думала його знімати. Мабуть, просто на пам'ять залишила. А тепер, встромляє в нього ножі... Прямо в лице на портреті. – Ах тату... Ну чому ти не обрав мене одразу Королевою? Чому? Якби обрав, цього усього... Мабуть, не було б.

– Взагалі-то, було б, адже Книга Історій показує нам майбутнє й дає правдиві передбачення... Натякає на нашу долю... – подав голос Вовк, але отримав у відповідь лише злісний шепіт Патрісії.

– Я хочу, щоб ти якомога скоріше знайшов того Вовка й вбив його! Негайно! Байдуже що він твій брат, ти повинен слухатися мене! Я тут Королева! А тепер геть з моїх очей! 

– А що буде з тою Потраплянкою? Як там її? Рена?.. – уточнює на останок Вовк.

– Нею я займуся сама. – посміхнулася Патрісія, дивлячись на портрет Батька. – Вона отримає у мене найзатишніші привітання у світі... – і під повну тишу, яка настала у кімнаті Сент зник як і було наказано йому, залишивши Королеву наодинці.

Рейна Хатсон:

– Фран, ти повернуся... Я... Вибач, я зіпсувала усе! Я знаю, що ти не хотів представляти Кейт, або мене поки я розберуся й адаптуюся у цьому світі, але... – до моєї кімнати зайшов Франциско, підійшовши до мене. Він поклав свою руку мені на маківку й притиснув до себе. – Але щось пішло не за планом...

– Все добре, Рейно... Зустріч пройшла краще, аніж я думав... – прошепотів чоловік мені у волосся.

– Вона завжди така... Зла? – питаю його, обіймаючи за талію чоловіка. Його запах назавжди, мабуть, запам'ятається мені... Кедр та розмарин. Дивне поєднання, але відчувається на  Франциско дуже приємно й... Затишно? Можливо й так. Затишок. Спокій, мир та безпека. Остання емоція - щось новеньке. Мабуть, з самого того світу, нашої землі я не відчувала ту саму безпеку, яку б хотіла відчувати будь-яка жінка, мабуть. 

Як за кам'яною стіною, неймовірно безпечно!

– На жаль, Рейно... Вона зла не через тебе чи когось, а на себе... Бо сестра... – кивнув легенько Фран й зробив крок назад. – Її Величність Алета, а точніше її хвороба... – видихнув чоловік. – Вона захворіла. І вже близько 10 років не встає з ліжка... І тому Патрісія так злиться на усіх... Це все через сестру, бо не може нічого зробити, не може вилікувати її... Алета була мудрою, прекрасною та чуйною до людей Королевою Меронії й Патрісія, наче не гірше, але місцями... Її злість заважає їй розсудливо правити... Це... Не можна змінити. На жаль. Патрісія така, яка є і з нею дійсно не просто.

– Але ж... Ти маг і можеш вилікувати її сестру, то чому не лікуєш? Не повернеш Алету до життя... Якщо Патрісія така... – я з усіх сил стрималася, щоб не сказати дуже погане слово на літеру "с", – Зла.

– Якби я міг, Рейно... Якби я міг... Я маг, але не цілитель. Лише частково і на це уходить маса сил. – пояснив Франциско і я кивнула. Тепер зрозуміло... Багато сил та енергії він витрачає на магію, та й маг не означає що він повністю цілитель. Схоже, у них маги діляться на класи... Чи типу того. – Навіть вилікувати тебе довелося витратити сили. Не мало сил, але не переймайся. Я скоро відновлюся...