27

Франциско Беррімор:

Минуло близько години, як вечір плавно перетік в ніч. Сьогодні вона була зоряна, без жодної хмаринки. Ми все ще йшли (але зараз вже пішки) до того самого таємного водоспаду Бланш, який хочу показати на останок Рейні. Вона ще не знає куди ми йдемо, але здається... Вона трохи здогадується. Я вирішив його показати їй лише тому, що хочу показати наскільки наш світ цікавіше. І що... Те що вона казала про повернення у свій (сьогодні поки ми були у магазині натякнула), це не потрібно. Не потрібно повертатися туди, адже тепер вона тут і... Заради неї я готовий на все, аби Рейна залишилася. Абсолютно на все 

За весь час нашого спілкування, за весь час знайомства Рейна не раз встигла мене здивувати, трохи розчарувати (але це я вже простив їй) та прив'язати до себе якимось чином. Поселитися у серці та моїй душі. А ще її дочка - Кейтлін... Вона мені не рідна і не дочка, але якщо ми з Рейною... Не буду поспішати, але якщо дійсно все складеться, то я буду її любити та оберігати наче рідну. І візьму повну відповідальність за неї та її вчинки, тим паче я вже почав це робити. Першим кроком стала Академія, куди я відправив її, бо піклуюся про її навчання та знання.

– Куди ми йдемо? Ти мені все-таки відповіси? – невгамовна Рейна все ще намагалася дізнатися в мене куди ми прямуємо крізь нескінченні дерева. Невеликі та незвичайні для нашого світу.... Вони є тільки тут і ніде більше. Здається їх березами називають. – Фран...

– Давай за мною краще... Менше питань, ми вже... – почав я і побачив вхід у печеру. Ту саму, яка буде сповнена краси та чарівності і яка дуже сподобається Рейні. – Прийшли. Давай руку, проведу... – я бережно узяв свою жінку за руку й повів крізь темну печеру. В нас не було ліхтарика який би освітив нам шлях, але він і не потрібен.

– Тут так темно, Фран... Може варто було захопили ліхтарик чи щось що світиться? – спитала Хатсон, але я захитав головою.

– Він і не потрібен. Просто обережно торкнися стіни й побачиш дещо... – Рейна кивнула й торкнулася за моїм проханням стіни та почала світитися синім. Спочатку це був один маленький вогник, але потім їх ставало дедалі більше й більше. І незабаром усю печеру почало освітлювати синіми вогниками й нам тепер було видно шлях.

– Яка краса... Це ж світлячки? – питає Рейна і я киваю. 

– Так, це саме вони. Ходімо скоріше, за мною... – я узяв за руку її знов, але тепер без дозволу (дозволив собі зайве, але схоже Рейна була не проти) і повів крізь печеру. Шлях нам освітлювали сині світлячки та кілька хвилин потому ми вийшли на невелику галявину біля того самого водоспаду. Водоспаду Бланш чи "Таємного водоспаду", як його називаю я, бо він схований дуже далеко від жителів Меронії й не кожен знає про його існування. Не кожен навіть з високих положень та статусу знає про нього, та... Та його силу, яку він має. А має він показувати того, чого ти бажаєш насправді. Таємні бажання, якщо простою мовою казати. 

Легенда каже: "Заглянь у воду і побач те, чого ти бажаєш найбільше у світі!".

Не дуже римовано, але просто і зрозуміло. Такий собі колодязь "бажань", тільки водоспад.

– О! Водоспад... Неймовірно... Тут просто неймовірно! – Рейна почала оглядатися по сторонах, але з усіх сторін нас оточували стіни з мохом, листям та кущами з квітами ну й звісно той самий водоспад з невеликим озером.

– Заглянь у воду, Рейно... Тільки обережно. Воно покаже тобі дещо... Те, чого ти бажаєш насправді, твої самі потаємні бажання. – я підвів  жінку до озера і вона обережно нахилилася над водою. Я тримав її за талію, щоб вона не впала і сам не втримався. Подивився в озеро, хоча зазвичай я не маю подібної звички. Не дивлюся на свої бажання, бо знаю чого хочу і сенсу в цьому не бачу. Але тут... Не втримався і подивився.

Озеро спочатку мовчало, нічого не показувало окрім відображення мене та Рейни, але... Але за мить почали показуватися мені якісь картинки... Там був я, була Рейна у весільній сукні й ми стояли у церкві, а потім багато картинок просто з нами. Де ми граємося на нашому задньому дворі й там була тепер не тільки Рейна, а й Кейт та Орест! Де ми у вітальні розмовляємо про щось, де ми на балу танцюємо з масками, а потім Рейна кудись біжить... Куди вона? Що сталося у той момент? Це наше майбутнє?..

– Що за... – прошепотів я, бо... Бо не повірив своїм очам.

 Як так? Це чого я бажаю? Сім'ю? Але в мене... В мене вона була і є... Це Орест. Мій син та моя дружина яка загинула при пологах, бо не витримала моєї сили. Джелін була людиною, звичайною людиною. Без сил та магії. А Рейна... Вона мені подобається, дуже сильно і схоже, моє таємне бажання, те, чого бажаю я це - сім'ю з Рейно. І... Мене це повністю влаштовує.

Чого я дивуюся?! Заспокойся вже Фран. Так і є. Ця жінка... Вона дуже глибоко запала мені в душу. З моменту нашої першої зустрічі біля кафе де вона була у костюмі пірата та я назвав її "Міс Пірат"... До цього моменту, який проходить саме зараз. 

– Рейно... Я хочу тобі дещо сказати. – я повернув до себе Рейну, але на її обличчі був смуток та печаль. Мене одразу охопила паніка. – Рейно... Рейно, все добре? Що сталося? Ти в порядку? – питаю її та обережно тримаю за її тонкі плечі. 

Дідько... Що вона там побачила? Хоч не свій дім? Бо тепер... Я її не зможу відпустити. Не відпущу. Вона моя жінка відтепер і назавжди.