26

Рейна Хатсон:

– Побачу? Он як? – з посмішкою посміхаюся я, адже абсолютно не розумію куди він знов мене веде. Це трошки втомлює – гадати, але це приємна втома. Адже... З якоїсь миті я повністю стала довіряти Пану Беррімору. Сліпо довіряю йому і... Це мені подобається, коли ти ні про що не піклуєшся, а за тебе все роблять. Трошки подобається, якщо бути повністю чесною. Бо все життя я була відповідальна сама за себе, навіть коли була під опікою батьків все одно сама відповіла за усі свої вчинки. 

Кожен. Клятий. Вчинок. Навіть якщо він був для когось, тобто допомогти комусь, зробити щось (наприклад домашнє завдання) - відповідала я за це. І все скидати у разі невдачі на мене... А зараз, цього немає. Нічого на мене не скинуть і я просто в захваті від того що ВСЕ ДЛЯ МЕНЕ. Я це вже казала і буду казати в майбутньому, що зараз... Наче виринула з якоїсь глибокого озера під назвою "Життя заради інших". Схарактеризуємо мої вчинки так зараз, адже по іншому буде складно уявити чому... Я насолоджуюся кожною миттю з Паном Беррімором та радію усім його подарункам мені. 

– Побачиш, але закрий на хвилинку очі,– Франциско обережно закрив мені очі й світ перед очима погас. На кілька хвилин впродовж яких він шепотів мені, щоб я була обережною, ступала туди або сюди та все в такому дусі, - я побачила красу. Магазин прикрас!

Він привів мене у крамницю з прикрасами! Ювелірну. Чортову. Крамницю. Я в захваті!! Тут так гарно....

 Скляні вітрини були настільки чистими, що я бачила себе у відображенні... А під ними прикраси... Від ізумрудів до діамантів та інших не менш гарних та яскравих прикрас з камінцями. Сережки, обручки, каблучки, підвіски... 

– Франциско... – хотіла б я дещо в нього запитати, але потім згадала що це буде дуже недоречне питання. І воно може його навіть трохи образити... Тому я просто посміхнулася йому і сказала найдоречніше слово, яке тільки може бути у такій ситуації. – Дякую!

– Будь ласка, Рейно... А тепер вибирай скоріше і підемо далі, в нас сьогодні ще деякі плани. – киває на прикраси і я киваю у відповідь. Зараз виберу... Не хочу дуже дороге, але якщо сподобається, то не зможу не встояти! Тим паче це не моїм коштом! Як тут не встояти?!

– Добре....

.............................

– Це все? – питає через десь приблизно пів години Беррімор і я киваю. Все. Тепер остаточно. І я моя скарбничка поповнилася на кілька повноцінних комплектів прикрас з різних камінь (один з діамантами, два з рубінами та один з аквамарином), кілька на кожен день каблучок без каміння просто з золота та срібла, кілька пар сережок знов на кожен день і... Все це поїхало до маєтку, як і одяг, який ми замовляли у попередній крамниці. 

– Так, куди далі? – питаю я, а Франциско знов натягнув на себе таємну посмішку і до наступної локації ми дісталися пішки. Пройшли крізь натовп, кілька вулиць і начебто опинилися на околиці Війдена. Біля останнього на вулиці будинку стояли гарні коні, два, один чорний та інший коричневий, а після цих будинків простягалося нескінчене поле пшениці, кукурудзи і я запідозрила, що це для нас. Для нас коні. І ми на околиці Війдена, далі лише простори Меронії...

Сонце сідало вже, був вечір, приблизно годин 7-8 вечора, але прогулянка на конях увечері по полю... Романтично. Трохи занадто навіть... 

Прогулянка на конях? Чарівно... Але трохи банально. Хоча це буде не перша прогулянка у цьому світі та в цілому якщо брати моє життя, то все одно це цікаво. Коні взагалі... Величні, приємні тварини, які будуть віддані тобі з початку життя і до його кінця, якщо ти завоюєш їх прихильність. 

Я не збиралася у цьому світі закохуватися. Правда. Але Беррімор... Не залишає жодних шансів це зробити! Уся ця романтика, атмосфера яка наповнена нею, цей випадковий "вихідний"... Ці подарунки, прогулянки... Не те щоб мою любов можна купити, але завдяки цим подарункам та його переживанням за мене та мій стан (як моральний, фізичний так і фінансовий), то він дійсно не залишає жодних шансів не почати закохуватися в нього. Жодних шансів. 

– Прогулянка? Це дуже мило, ми ж по місту будемо кататися? – цікавлюся просто так, але отримую досить... Цікаву відповідь.

– Ні, ми поїдемо в одне гарне місце... – прошепотів мені Пан, поки я підходила до свого коричневого коня, який трохи менший за чорного і дивилася йому в очі. Гарний. Величний. – Побачиш. Сідай, Рейно... Ти ж вмієш кататися на коні? – уточнює, а я киваю.

– Звісно, Фран. – я в сукні, яка абсолютно не придатна для прогулянки та подивившись на повністю укомплектованого коня усім необхідним на мить замислилася. А як я...

– Зрозумів тебе Рейно, хвилинку. – мить і я опиняюся на коні, але сиджу наче принцеса на ньому. Обидві ноги в одну сторону дивляться. А це... Зручно. Франциско тим часом швидко застрибує на цього ж чорного коня на якому вже сиджу й опиняється біля мене. Буквально за спиною. Я відчуваю його запах та спірне дихання.

 Дуже близько. Беррімор. Франциско... Не вірю. Це наче солодкий сон від якого не хочеться навіть просинатися...

Доходить до мене проста істина і я насолоджуюся моментом. Не втрималась. Каюсь.

– Відведи його до мого маєтку. Дякую. – каже Беррімор на останок і кидає йому срібну монету. Непогано. Хлопець який тримав для нас коней пішов собі з коричневим кудись, а ми тим часом двигнулися у бік поля. Нас чекає... Цікава прогулянка. Дуже цікава.

Франциско Беррімор:

Я не міг не радіти, дивлячись як Рейна роздивлялася сукні та навіть приміряла їх, як роздивлялася Війден та навіть ті прикраси... У ту мить я був готовий купити для неї весь світ, зробити все, щоб її неймовірна посмішка продовжувала бути на її обличчі. Щоб її погляд на мене залишався таким, яким я запам'ятати його у ту мить. Яскравим та незабутнім. А от коли ми їхали на коні й вона притулилася до мене, я в одну мить узяв та притиснув її сильно-сильно до себе.