25

Ввечері того ж дня...

Кейтлін Уоттс:

День минув на диво спокійно... Макс показав мені цю гігантську Академію та її основні зали. Вона виявилася... Дивовижною. Величною та схожою чимось віддалено на Хогвартс. Чесно, їдальня так точно! Першою була сама їдальня, куди ми ходили на обід (там було дуже смачно), за нею йшла актова зала, потім поле для їх виду спорту (забула назву) та усіляких заходів, та під кінець нашої прогулянки - переднє подвір'я. Там ми сиділи на лавочці та спілкувалися... Про все. Абсолютно. Мені дуже було комфортно з Максом, то... Я не стала нічого приховувати від нього. Розповіла як є, поки ніхто на нас не звертав уваги. Виклала усе як на духу. Що я з іншого світу і ніяка не дочка Беррімора та моя мама працює на нього.

Хоча як тато, Пан Беррімор мені подобається. Гарно ставиться до Ореста (його я бачила декілька разів), проводить з ним час, виконує усі належні обов'язки тата... Шкода, що в мене немає більше тата. Навіть якщо припустити, що Рейна та Пан Беррімор почнуть зустрічатися, то маловірогідно що він стане мені справжнім батьком. Якщо я Рейну прийняла не одразу, то його буде ще складніше... Він взагалі чужа людина, хоч і добра. 

– Ти йди, а я зараз дошку домию та дожену! – уроки завершилися й ми з Максом залишилися одні. Усі інші пішли додому, а мене попросили (вчитель) помити дошку. Я не могла відмовити, адже з радістю допомагаю старшим це зробити та почала мити дошку. Ці слова я сказала Максу й той пішов. 

Зараз я швиденько домию і дожену його...

Радісно подумала я, але не очікувала почути знайомий голос. Вдруге за сьогодні, Лис звернувся до мене. Я обернулася та побачила його дуже близько... Дуже.

– Кейтлін, ти ще тут...

– Веліас? Що ти тут робиш... – питаю не маючи гадки що задумав це хитрий лис. Макс попросив мене триматися якомога далі від нього але, не дуже щось виходить. – Слухай, ми сьогодні не з того почали... Ти гарний Лис, приємний, але мені час... – я швиденько домила за одну мить дошку (залишалося трохи) і поставивши відро направилася до виходу.

– А ну стій, Кейт. – Вел схопив мене за руку та міцно стиснув її. Мене зупинили. 

Ну знов... Що за в мене дурна звичка влипати в подібні ситуації?! Не розумію себе... Але прекрасно розумію свою вдачу.

– Боляче, Вел... Що ти коїш? – почала наче кішка шипіти на нього я та намагатися вирватися. Сильний засранець...

– У Беррімора немає ніякої дочки, я правий? – виплюнув ці слова в обличчя мені Лис. – Тоді хто ти така? Чому в тебе його прізвище?! Відповідай!

– Вона не зобов'язана тоді нічого розповідати, Вел! – у кабінет влетів злий Макс та вдарив по руці (слава Богу що не по обличчю Вела), притиснувши мене до себе. Він був вище на цілу голову і запах, який я відчула від нього був приємним. Мак і хвоя. – Дай їй спокій!

– Вона не Беррімор, Макс. У нього немає доньки, лише син... Ти це знав? – холодно почав Вел з нами розмовляти. – Вона брехуха... І видає себе за того, ким не є насправді. Так Кейтлін? – і піднявши брову, Вел із зацікавленістю подивився на мене.

От гівнюк... Причепився ж до мого прізвища! Дарма я дозволила Пану дати мені його прізвище! Знала ж, погана ідея, але ні... Він настояв на тому, що так, я буду в безпеці!

– Знав. – спокійно, наче удав вимовив Макс. – І знаю, що ти їй не подобаєшся, Вел. Ти їй не цікавий. Відвали від неї.

– Ну це ми ще подивимося... – виплюнув нам ці слова в обличчя Вел, але більше нічого не встиг, до кабінету зайшов наш вчитель Пан Локрафт.

– Що тут коїться?! – голосно видав чоловік і ми з Максом переглянулися. От... Халепа.

По обіді того ж дня

Центр Війдена

Рейна Хатсон:

Першим місцем куди привів мене Пан Беррімор була крамниця Пані Вівіан Даррі, найпопулярнішої модельєрки у Меронії, яка вдягає усю країну та взагалі, досить приємної жінки. Їй було десь за 40, але виглядала вона на усі 30. Шикарна, світловолоса, сіроока та одягнена в не менш шикарну сукню з червоного атласу. Я навіть не втрималась, дивлячись на неї та зробила їй комплімент. Бо... Вона дійсно була шикарною. Зберегла собі молодість і без магії! Хоча здавалося б, їй це по кишені! Але ні, вона не стала їх купляти... Сама зберегла за допомогою якогось "спеціального" догляду який я уточнювати не стала. Вона сказала, розповість пізніше... Але коли саме, – не уточнювала.

– Я це не вдягну! – схрещую руки на грудях та хмуро дивлюся на Беррімора. Сукня... Яку він запропонував мені приміряти була ДУЖЕ безсоромною з відкритою майже спиною, глибоким декольте та й узагалі, мені не сподобався ані фасон, ані колір. Яскраво червоний... Це занадто! – Це... Це безсоромно! Вона така тонка і... Чи дозволяють у вашому світі подібне носити? – останню фразу я буквально прошепотіла йому та повісила цей сором назад. Ні. Ні, ні, ні й ще раз, ні!

– Дозволяють, але лише за закритими дверима. – нахабно посміхнувся Франциско, а я, почувши подібне почервоніла від голови до п'ят в мить.

Та як він... Як він себе веде?! Це неподобство! П'яний чи що?!..

– Фран, – я штовхнула його своїм ліктем у бік, а поки він скривився пішла видивлятися інші сукні та одяг. 

За підсумками та відправленими коробами з одягом я маю тепер: 4 нічні сукні, 2 для офіційних заходів, купу різноманітної білизни, капці домашні, купу туфель, сумочок, клатчів, 3 сукні для повсякденного життя та 1 для прогулянок верхи (Навіщо? Не знаю, але Фран настояв і я не могла відмовити...). Остання більш зручна, з капелюхом та піджаком у якому було дуже зручно та віт тягнувся наче наші тканини... А саме стрейч, але це був не він, а інший матеріал. Але тягнувся непогано мушу зазначити й в цьому дійсно не жарко. Ідеальний одяг для прогулянок верхи.

– А куди далі, Фран? – спитала я, після того, як ми вийшли від Пані Даррі та пішли по центру Війдена. Прогулятися так, але з якоюсь ціллю... В наступну крамницю? Добре, якщо Беррімор платить, то я й не проти. Дивно от так жити чиїмось коштом, коли ти майже все життя купуєш все собі сам. До 18 років це за мене робили батьки, але потім... Вони справедливо перестали мене утримувати, вклали гроші лише в найдешевший у нашому місті коледж де я вивчилася на вчителя і... Все, далі я сама по собі. Це було неочікувано коли тобі всього 18 і ти вперше ночуєш у гуртожитку, але потім... Підробітки, паралельно пари, сон на парах та 4 роки такого режиму заклали в мені основний фундамент і зробили тою, хто я є зараз. Сильною жінкою яка може постояти за себе... У тому світі, але не в цьому, як виявилося.