23

Рейна Хатсон:

– Що? Як це... Не... До... Кінця? – голос трохи тремтів, але я була в повному розпачі. Не до кінця вільна... 

На що цей демоняка ЗНОВ натякає? У яку халепу чи пастку знов хоче мене втягнути? Чи роботу... І на цей раз, я буду дуже уважною та обережною! І не поведуся на його витівки!

А Пан Беррімор мовчить... Мовчить і нічого не каже. Лише таємно посміхається, а потім поглядом веде мене кудись. Крізь довгі та нескінченні коридори цього маєтку, Франциско веде і це – "кудись" виявляється виходом з маєтку! Швидко знявши з вішалки моє пальто (теж тимчасово окуповане мною як і сукні від Арінет), він закидає пальто на руку та продовжує мене вести далі. Він провів мене до дверей, потім крізь сад та галявину де на когось (схоже нас!) чекала карета... Звичайна, але карета! 

– Фран, ми що... Кудись їдемо? – питаю, а Беррімор нарешті починає говорити зі мною, допомагаючи забратися в карету. Я забралася, мені допоміг Пан, але я все ще не розумію нічого... Абсолютно. 

– Можливо, – видає "розумну" відповідь Беррімор, а я хмуро дивлюся на нього. Не подобається мені вся ця таємність... І "сюрпризи" я теж не люблю, бо в житті мені таких "сюрпризів" вистачило! З головою! 

– Це не смішно, Фран. Кажи, куди ми їдемо! Інакше... Інакше... – не можу швидко придумати відповідь і Франциско перебиває мене. 

Трясця, який він швидкий на подібні трюки! 

– Інакше що? – сміється Франциско. Не регоче, а лише сміється злегка... Так, підтрунює мене. Але все одно неприємно!

– Інакше я нікуди не поїду з вами! – не "розумна" відповідь для дорослої жінки, яка не хоче їхати нікуди, але вже в дорозі. Адже карета зрушила з місця й ми поїхали кудись... А куди, хто зна! – Хоча може саме сьогодні й прогулянка не завадить... – я швидко змінила свою відповідь. Викрутилася. Аби як звісно, але це краще ніж продовжувати настоювати на своєму й намагатися вийти з карети на повному ходу. Набагато краще! – Так, сьогодні я погано виспалась, то... Відпочинок буде мені на користь думаю. 

– О, он як ви Рейно швидко змінили свою думку... – з посмішкою на губах відповів мені Пан. – Зрозуміло, зрозуміло... Тепер я почав вас краще розуміти. 

Боже... Який Франциско кумедний... Насмішив мене! Регочу та падаю зі сміху...

– Розуміти? Мене? Жінку? – уточнюю у нього. Чекаю на кивок і коли Франциско Беррімор це робить, продовжую. – Пане, зрозумійте одну просту річ. Один раз і назавжди! – я підіймаю вказівний палець дороги та далі продовжую говорити. – Жоден чоловік не зрозуміє жодну жінку. Це було, це є і так буде. Ви в усіх світах та часах однаково кажете нам, що розумієте нас. Але по факту, вам ніколи не зрозуміти наші проблеми. Ніколи! Бо для вас... Вони дрібні й взагалі, це не проблеми! А так, - маленькі неприємні ситуації. Ми непередбачувані. Були, є  і будемо. Деякі з нас лише вдають, що НЕ зациклюються на таких дрібницях як одяг, колір шпалер чи чогось подібного, а насправді! Насправді їх це ДУЖЕ хвилює, а ви цього просто не помічаєте. Вам все одно на це.

Після моєї тиради про розуміння жінок та чоловіків минуло декілька хвилин, але Франциско мені так нічого й не відповів. Мовчки дивився на мене, але коли я трохи підсіла ближче до нього, то побачила що він завис. Ну.... Як кіт чи комп'ютер. Завис і думає про щось своє.

Ой... Я зламала Пана Беррімора...

Подумала я і почала рукою махати перед його обличчям.

– Пане Беррімор! Пане Беррімор! Ви чого? Що з вами сталося? Все добре? – але раптом, він хапає мою руку і з дуже дивним поглядом дивиться на мене.

– Я зрозумів... То вас хвилюють усілякі дрібниці? – питає Франциско і я трохи збентежено киваю. Ну типу... Але що він задумав? – Тоді нам сюди! Ми вже приїхали...

Карета плавно зупиняється і Беррімор допомагає мені вийти з неї, а потім веде кудись. Але я, починаю озиратися по сторонах і впізнаю місце...

Ми в центрі Війдена! Беррімор привіз мене прямісінько у центр столиці! Тут так багато звіролюдів, людей та інших рас... І галас стоїть такий, що просто хоч вуха закривай. Усі кричать, щоб купили саме товар в них, щоб подивилися на фокуси чи вистави для дітей...

– Беррімор, а навіщо ми тут? – питаю його, продовжуючи озиратися та випадково зіштовхуюся з якимось звіролюдом. Був натовп і Беррімор вів за руку мене кудись, але зіштовхнення було неминучим. 

Це він! Це той вовк! Я бачила його неділю назад! Він хотів щось від мене, а потім мене врятував той "лицар"...

– Ой, вибачте... – перше, що видала я, побачивши цього вовка і моя рука "раптово" вислизнула з руки Беррімора. Він пішов кудись далі собі, а мене, здивовану жінку - залишив. Цей вовк, ані каплі не змінився, але його здивування було не менш за моє.

– Рейно, це ви! А я думав ви поїхали з міста кудись... Постійте, Рейно! Куди ви? Ми так з вами й не поговорили! – чувся мені вдалині голос того Вовка, через якого я тут (і мені байдуже, що він хотів врятувати нас), я поглядом почала шукати Франциска. Серце тюкає з нереальною швидкістю, моє дихання збилося, а кілька локонів вибилося з моєї зачіски й потрапило мені на обличчя.

– Франциско! Франциско! Фран... – шукала й шукала його, але раптом сама натрапляю на нього. Утикаюсь йому в груди й починаю заспокоюватися. Він поряд... Все добре...

Дивні відчуття... Коли його немає, а його не було кілька хвилин, здавалося, що я одна залишилася в цьому світі. Здавалося, що в мене більше нікого не залишилося. Одна і назавжди... Але зараз, я рада. Неймовірно радію, від відчуття що можу його бачити, торкатися його теплої долоні.

– Чому ти вислизнула, Рейно? Щось сталося? Ти змерзла? – Беррімор швидко оглядає мене на наявність ран або ще чогось, а потім бачить, що я трохи.... Тремчу від холоду. Осінь вже! А я у хоч і в теплій сукні, але все одно не літо.... Холодно. – Не дарма я узяв його. Ось так... – Фран турботливо накидає на мене моє ж пальто і веде мене кудись. Знов неясність, але вже не така погана... Бо поряд Франциско і це дає мені надію на те, що все буде добре.