18

Рейна Хатсон:

Залишивши Ланцела та його "дорогоцінного" племінника Ланцела з яким "обіймалася" моя "сестра" Кейтлін... Я цілеспрямовано йшла шукати Ореста. Ну не міг він провалитися ж крізь землю?! Закінчила свою роботу на цей момент достатньо швидко й на меті стояла та маленька, мила Примара.

Знайти та побалакати з ним... Адже його стан здавався дивним не тільки мені... З ним все добре? Як він себе почуває? Тільки б не захворів... Це так невчасно, адже про нього потрібно буде дбати... А няньок в цьому маєтку не так багато (взагалі немає). Йому потрібна мати і її увага під час хвороби. Багато уваги. А в нього немає матері... Як і в Кейтлін. Більше немає. 

А якщо й не захворів, то з ним точно щось коїться.... Це так, моє припущення. Можливо й все добре, а можливо й ні.

– Орест? Орест, я знаю що ти там... Вилізай! – я дісталася першого місця, де міг би бути Орест. І вгадала. З першого разу. Це місце було горище. Забралася по старій драбині ледве не впавши з неї й побачила чиєсь темне волосся за скринею з речами. Обережно забравшись на саме горище, озирнулася по сторонах. Звичайне горище... Багато речей у не меншій кількості пилу. Шафа, стіл, багато скринь та дзеркало. І вікно... Було одне вікно, навпроти якого як раз сидів Орест, сховавшись за скринею. – Орест... – я обережно торкнула хлопчика за плече, присідаючи поряд. – Що сталося?..

– Це ви?.. – здивувався мені хлопчик, а я посміхалася. Я, а хто ж ще?

– Так, це я... А ти очікував когось іншого? – щиро дивуюся, адже він не міг знати хто саме прийде до нього. Чи Арінет, яка шукала його. Чи хтось інший. По голосу - це доволі складно виявити. 

– Ну... Мабуть, тата... – тихенько сказав Орест. 

– Так що сталося, Оресте? Тебе шукають геть усі... І тато зранку, перед від'їздом, і Арінет... Чому ти тут наодинці сидиш? – переводжу тему з тата, якого він хотів би почути та побачити на те, що Пан Беррімор його шукав. Т

– Тато... – хлюпнув носом хлопчик, але намагався стримати сліз та емоцій. Я це бачила. З усіх сил не хотів плакати, тримався, наче справжній боєць. – Він пообіцяв дещо і не зміг виконати обіцянку... Ще вчора, пообіцяв, а потім забув. Як завжди! 

Ну Пане... Ну тримайтеся! Це ж треба?! Так довести дитину?! Ну Пане... Ну ви отримаєте, коли повернетеся зі своєї "подорожі у справах"! 

– А він часто так робив? І що саме пообіцяв він тобі? – уточнюю в Ореста, бо цікаво... На що у нашого "супертатка" не вистачило часу.

– Так... Це було завжди, але зараз... В мене немає вчителя і я як раз проходжу нову, складну тему... І я не розумію її, а тато пообіцяв перевірити мої завдання... Та пояснити, якщо я щось не зрозумів. – Орест знов хлюпнув носом, а я в думках проклинала Пана. Ну це ж треба... Не знайти часу на дитину... 

Ну тримайтеся Пане! Ну я вам влаштую!

– Позайматися? Уроками? А хочеш... Я позаймаюся з тобою уроками? – не стала казати та зізнаватися у тому, що я взагалі-то вчитель... Та ще й з іншого світу, але допомогти дитині - святе. Тим паче з таким "батьком", потрібен вчитель і ніяк більше. Лише вчитель. – Що за предмет?

– О! Правда!? А ви ж... Знаєте математику? – щиро здивувався Орест і я кивнула. – Не усі люди знають її та розуміють... Це найскладніше для мене! Я як раз проходжу натуральні числа... Допоможете? 

– Звісно, Орест... Звісно....

................. 

Так ми й почали займатися уроками. Наші заняття були в тиху, щоб Пан не дізнався і займалися ми тоді, коли його не було вдома... Тобто, майже щодня. І ми, якщо порахувати усі рази позаймалися уроками вже понад 4 разів. Тобто 4 дні минуло... Перші кілька днів, ми займалися після моєї роботи... Я не забула про неї. Та й Пан був у "відрядженні", поїхавши кудись за місто по роботі в перший день... А потім, шукали час та місце, де ніхто нас не бачив. Особливо Пан. 

Я могла... Могла, сказати що я вчитель. Але не стала і вирішила займатися у тиху, бо не хотіла, щоб мене взяли на місце лише через те, що я знайома з Паном. І працювала у нього Покоївкою. Хотіла, щоб мене взяли, через мої досягнення. Знання та навички. І я знаю прекрасно, що зарплатня в них набагато більше... Знаю. Але поки, мене влаштовує вчити жадібного до знань Ореста, який слухає мене з превеликим задоволенням. Мої методи навчання лояльні. Якщо дитина хоче вчитися - допомагати їй максимально подаючи інформацію не в сухому, примітивно книжковому варіанті. А наче гра... Це ж діти. Їм потрібні розваги, хоч іноді.

Щодо Кейтлін, то вона розповіла мені що сталося з Ланцелом, тим лакеєм. Що він виявився не людиною й схоже, вона йому дуже сподобалася. І він її дійсно, просто обійняв. Не більше й не менше. Але я попросила її все-таки триматися якомога далі від нього... Дивний він. І не подобається, як дивиться на мою дочку. Хоча для усіх, вона моя сестра.

З Паном... Я бачилася, за наступні кілька днів лише кілька разів. І то так, на хвилинку. Ну добре, кілька хвилинок... Він викликав мене підписати угоду про нерозголошення усього, що коїться у цьому маєтку й про прийняття на роботу, на наступний день після початку наших занять. Я не зрозуміла, навіщо угода про нерозголошення, але підписала. Під дивним поглядом блакитних очей Пана.

– І це все? – уточнюю у нього. Він киває.

– Так, це все... Можеш йти. – і я пішла тоді, не дивлячись, розвернулася та пішла геть з кабінету. Дивний він став з того моменту... Майже кожен раз, при моїй появі - кудись тікав. Або відводив погляд. Наче... Наче не хотів мене бачити. Або навмисно уникав.

– О, до речі, Пане... – ледве не забула щодо Ореста і зупинилася прямо перед виходом з кабінету. На тему занять. І треба натякнути його саме зараз, щоб він зрозумів... Зрозумів, що НЕ можна НЕ дотримуватися своїх обіцянок. Особливо давати дитині пусті обіцянки. Це не правильно хоча б з точки зору моралі... Хоча підсумок цієї був таким, що Пан зрозумів натяк. Але не міг нічого зробити й відкласти роботу на другий план. І через це ми з Орестом продовжили займатися уроками. Математика, філософія, література (місцева звісно) й інші уроки. – Вас весь ранок шукав Орест...