17

Кейтлін Уоттс:

– На сьогодні твоє завдання буде таким... – Арінет почала розповідати, що потрібно гарно вимити усі вікна на першому поверсі, вичистити камін у вітальні та ще прибратися на кухні. Бо там... Безлад. І це в першу чергу і йти мені потрібно прямо зараз, бо "Кухар, на ім'я Джоді її зжере, разом з тим безладом, який там коїться"... 

Я кивнула та одразу побігла на кухню, де мене чекала робота. Сьогодні був другий день нашого нового життя в новому місті. І маєтку... Пан Беррімор прийняв мене, хоча й не думав що нас буде двоє... Як мені сказала Рейна, вона забула про це згадати в їх розмові. Забула... Як так? Може втомилася? Вона дуже багато працює, їй потрібен відпочинок... І до цього світу, робота для неї - було все й навіть більше. 

І що там коїться між Паном Беррімором та Рейною - мені залишається лише гадати. Правда. Адже... Вони досить дивно поводяться, коли знаходяться разом. Їх я бачила вже кілька разів на одиниці й... Все це, нагадувало який цирк. Не інакше... То Рейна з якимось дивним поглядом дивись на нього й просить піти працювати далі (перша зустріч у кабінеті), то взагалі виходить з кабінету з гордо піднятою головою та незадоволеним виглядом. І як розуміти їх відносини? 

Взагалі, коли ми сюди потратили... Я дуже хвилювалася за нас з Рейною. За той світ і особливо, за бабусю... Але слава Богу, що в нас був той милий хлопчик, який допоміг нам в цьому світі орієнтуватися. Фрей. Згадуючи його, я... Посміхаюся. Ми дуже полагодили й стали непоганими друзями. Товаришами. Але коли довелося їхати далі, мені було дуже сумно... 

І Фрей подарував мені на згадку це кільце... Воно не магічне, звичайне. Дивлячись на нього, я посміхаюся і згадую ті прекрасні дні разом з Фреєм.

– Але зараз я одна... І друзів в мене немає. – пробурмотіла собі під носа, коли заходила на кухню до Кухаря Джоді. Їм виявився дорослий чоловік, людина років 50. Може трохи більше... Абсолютно лиса голова, великі сірі очі та сиві вуса з бородою. Він досить високий і був одягнений у фартух та білу сорочку з темними штанами. І вираз обличчя мав дуже незадоволений. – Ви Джоді? Мене попросили вам допомогти прибратися....

– Так, я Джоді. Ти запізнилася. – хмуро сказав Джоді. – Мерщій у комору, будеш мені допомагати там прибирати. – і я пішла за ним у ту саму "комору", де панував... Хаос. Це був жах. Тут наче щось вибухнуло... І це щось, виявилося дуже смачним та солодким. Схожим на джем з присмаком малини. 

А так... Комора була схожою на маленький склад. Полички з їжею, варенням та коробками з якимись продуктами. Один невеликий прохід і стелаж. Маленька, кажу ж... Навіть вікон немає. І все це було в тому самому джемі з присмаком малини. Рожеве... Навіть трохи затемне, для малини.

– В нас сталася аварія з вини одного з моїх помічників. Тобі потрібно вимити усе тут та передивитися продукти. Які вже погані, можеш викидати... А нормальні - залишай. Все, я пішов. Роботи тобі тут на весь день, тому можеш поспішати. – я думала він скаже НЕ поспішати, але на жаль... На жаль ні. Тому я прийнялась за роботу. 

.........................

Трохи часу потому....

– Це сюди? 

– Так, так! Заноси та став прямо у ту комірчину! 

– Зрозумів! – почулися мені голоси якихось двох людей. Один молодий, другий більш дорослий. Спочатку я не звернула на них увагу і тому продовжила витирати стіну, а потім двері відчинилися... І я побачила хлопця з великим коробом. Молодого, можливо трохи старший за мене... В нього були світлі очі, не типові для людей. Жовтогарячі й цим він вразив мене. Але лише на мить... Потім, вони сталі звичайними, зеленими. А ще в нього було темне волосся до плечей, зав'язане обережно у хвіст та прибране назад. Звичайна статура, молоде обличчя з квадратним підборіддям та костюм лакея. Він лакей... – Ой... Вибачте, не хотів потурбувати вас Пані...

– А? – спочатку я не зрозуміла, що він каже тому видала таке "розумне" питання, а потім оговталася. – Ой! Та що ви, що ви... Все нормально! Я тут просто прибираю... Ставте коробку сюди. – я вказала на вільне місце на стелажі й продовжила прибирати. Треба якомога швидше закінчити, щоб виконати за весь день усі завдання від Арінет, економки Пана Беррімора. 

– Добре... Дякую, Пані... Як вас? – питає мене хлопець і моє серце починає стукати швидше... Що це за дивне відчуття? Чому від простого питання в мене починають пітніти руки, стукати швидше серце?.. Що коїться зі мною?!

– Кейтлін... Мене звати Кейтлін. – посміхнулася я такою посмішкою, якою не посміхалася ще з того світу. З нашого. 

– А я Ланцел... Приємно познайомитися. – киває він мені.

– Ланцел! Ланц! Де ти там є? Чого застряг? Ще стільки коробів треба перенести!  – почувся той самий другий голос підозріло схожий на Себастіана, місцевого Дворецького. Дуже схожий... Такий самий тон та те саме "крякання".

– Я зараз! – не відводячи від мене погляда крикнув Ланцел і потім неголосно прошепотів. – Слухай... В мене є для тебе пропозиція... Ти десь за пів години  завершиш роботу? – уточнює він в мене, а я прикидаю в голові це. Дуже швидко та точно. Киваю, адже залишилося мені не дуже багато... – Чудово. Тоді зустрінемося на задньому дворі та можемо недовго пройтися по території маєтку... 

– Ланцел! Ланцел, ну де ти там є?! – знов Себастіан і знов турбує нас. Сам Ланцел кривитися, але відповідає йому.

– Так! Я тут! Вже бігу! – і знов мені тихіше додає. – Через пів години. Задній двір. Буду чекати. – і блимнувши мені одним оком, виходить з комірчини, залишивши мене в повному розпачі... 

Він такий милий...

Подумала я, дивлячись на те, як він виходить з комірчини. І кумедний. І запросив мене погуляти... 

Серце все ще дуже швидко б'ється, а душа починає співати. Вперше таке відчуваю... Але мені ці відчуття дуже подобаються. Приємні. Незвичні.

Через пів години

– Ланцел, це ти... – я стояла на задньому дворі, але якомога далі від вікон. Наче сховалася від усіх... Хоча чому "наче"? Так і було... Я сховалася від Арінет. Вона звісно мене не шукала, але інша робота чекала... Чекав камін, вікна... Не те щоб мені не хочеться допомогти та заробити трохи грошей. Ні. Просто... Прогулянка з Ланцелом зараз трохи цікавіше... Мені потрібен друг. Я хочу спілкуватися з кимось окрім тих дівчат-покоївок. Адже з ними... Не дуже приємно спілкуватися. А інших я тут і не знаю. Змії вони. Нічим не краще за деяких дівчат з нашого світу. Усюди є такі й це... Неприємні люди. Не самі, точніше "приємні" люди...