16

Ранок наступного дня

Рейна Хатсон:

– Як поїхав? Прямо зранку? – уточнюю в Арінет, коли вона каже що сьогодні кімнату не потрібно прибирати. Не треба заправляти ліжко, адже Пан попросив не заходити в його кімнату. Навіть на ключ закрив, за словами нашої економки. 

Вчора ввечері, я все-таки побачилася з донькою. Я не думала про неї майже весь день, адже... Не було часу. І це було дивно... Не думати про дорогу мені та моєму серцю людину. Дуже дивно. Та й думки, чомусь поверталися постійно до Пана...

Раз за разом, я думала про ті відчуття, коли він поряд. Про те, як моє серце тоді співало й билося швидко-швидко. Про його гарячі руки на моїй талії вчора вранці, про його погляд у мій бік... Та загалом, про все, що пов'язано з Паном! І це мене зараз, якщо чесно, дуже турбувало...

Давно я так не замислювалася над своїми почуттями. Для мене в першу чергу було важливе інше - почуття інших. Кейт, бабусі Кейт Барбари та інших. А до них, лише батьків. Про те, як не розчарувати їх. Бути прикладом для інших, гарною та розумною дівчинкою в очах навколишніх. Я думала про інших забагато й завжди забувала про себе... Все для інших - не себе. А зараз... Зараз, мене переповнюють незнайомі для мене відчуття. 

І щоразу, коли я дивлюся в очі Франциска... Ой, тобто Пана Беррімора, мені здається що тепер все для мене. Ця несподівана для усіх (особливо мене!), пропозиція у вигляді роботи... Ці погляди та борг. Борг, який він потребував з мене. Все, що пов'язує мене з ним. Все і навіть більше. Його погляди, дотики, посмішки... Моє серце у ті моменти, наче вистрибує з грудей, а світ навколо завмирає. Душа тягнеться, наче Соняшники до сонця.... 

– Так, прямо зранку... А Орест сьогодні вдома. Якщо знайдете його, передайте, що його я його шукала... Він знов кудись заховався. – Арінет сумно похитала головою. Схоже, для Ореста це нормальна практика. Ховатися від усіх. Від усього світу та головне, від тата. Адже за наступними словами економки, Пан Беррімор теж шукав його зранку, але не знайшов. Той дуже добре сховався... 

– Добре... – кивнула я, приблизно прикидаючи в думках майже одразу де ж міг сховатися Орест. В будинку, який я вчора весь обійшла. Навіть не один раз... А декілька, усього 3 місця, де реально міг сховатися хлопчик. Задній двір додає лише 2 місця і тому виходить 5. Це займе... Годину мого вільного від роботи часу, коли я закінчу прибирати те, що мені доручить Арінет. Не більше. І я обов'язково знайду Ореста, але зараз...

Трохи часу потому 

– Сестро? Доброго ранку... – мене наздогнала Кейт, коли я була в вітальні та проходила повз Себастіана, балакаючого з молодим лакеєм. М... Новенький? Я його раніше не бавила... А поряд стояла Кейтлін і теж, схоже брала участь у бесіді.

 Ох, ми не бачилися з самого вчорашнього вечора. Сьогодні зранку не було якоїсь нагоди... Або вона встала раніше мене та пішла працювати, або... Або я її не помітила, коли виходила зі своєї кімнати. Але це малоймовірно, адже я точно пам'ятаю. Двері були зачинені й звідти ніхто не виходив. І звісно - не заходив. – А... А чому ти тут?.. Я думала... 

– М? – я зупинилася й обернулася до неї. – Доброго ранку, сестро... Я завершила роботу на ранок і йду по деяких... Справах. А що таке? Щось сталося? – уточнюю, бо Кейт має деякий стурбований вигляд. Очі опущені додолу, пітні долоні та червоні щоки. Все видає в ній те, що вона щось активне робила... Можливо працювала, а можливо й робила щось інше.

Чорт забирай! Вона не наробила тут дурниць хоча б?! Інакше, мені доведеться виправляти за неї все... Їй не має 18 років і я її мати. Я відповідальна за неї. Де б ми не опинилися... 

– Та все добре! Я як раз шукала тебе... Тут... Себастіан хотів поговорити з тобою... Щодо роботи і якщо Басті щось почне на мене гнати, то я не винна! Це все Ланцел! А зараз, мені час йти працювати, тому бувай! – і втекла. Вона побігла кудись, залишивши мене у повному розпачі й нерозумінні що взагалі трапилося. – Себастіан? То що трапилося?.. – підходжу до Дворецького, розуміючи що мене чекає непроста розмова. Сам Дворецький мав дуже трохи незадоволений, можливо навіть сердитий я б сказала, вигляд. Руки схрещені на грудях й сиві брови нахмурені.

Попала ти, Рейно... Попала по повній програмі.

– Ваша сестра поводилася дуже розпусно й взагалі не припустимо для дівчини її віку! Скільки їй взагалі років? Вісімнадцять хоч є?! – трохи підвищив голос Себастіан, але не сильно. Це було в межах припустимого. 

– Що? Що за маячня... Моя се... Сестра Кейт не могла так поводитися... Та й взагалі, що трапилося? Що такого розпусного вона зробила, до речі? Мені хтось нарешті пояснить?! – вже не витримувала я, просто не розуміючи на що натякає Себастіан. Що вона такого скоїла, що через це тут виносять зараз мені мізки?!

– Вона... Вона обіймалася з Ланцелом! Це неприпустимо! Щоб я більше її з моїм племінником більше не бачив! – наказав мені й своєму "племіннику" Себастіан. Хоча кому більше, тут вже питання. – Обійматися можна лише коли ви зустрічаєтеся, або одразу краще одружені! Та ще й на людях! Але не коли вам не має вісімнадцяти років... Їй 15 ви казали, вірно? – я киваю. – 15! Я у свої 15 не думав про обійми з дівчатами! А лише про навчання й роботу! А ти куди дивився, дурню?! – тепер черга бути приниженим дійшла й до Ланцела. Самої "жертви" цією кумедно дивної ситуації... – Ти ж знав що їй немає 18?! Знав? А якби ви наробили дурниць, які вже не можна виправити?! Що тоді?!.. – я не стала більше слухати цих диваків й пішла геть з вітальні. 

Цей світ... Мені здавалося, мене вже тут нічого не здивує. Але все-таки здивувало, хоча й було очевидно. Закони моралі тут інакші, наче в 18-19 столітті, якщо не у 20. Цілуватися лише вдома, коли ніхто не бачить, на людях - за ручку потриматися, не більше. Ну й все таке подібне... Тому якщо тут так не люблять обійми двох друзів або просто нових знайомих, то навіть страшно уявити що скажуть тут, коли хтось когось поцілує на "людях"...