15

Франциско Беррімор:

– Тато! Тато! Вона мене не злякалася! – у кімнаті з'явився син і я ледве не впустив папери, які щойно підписав. Дуже важливі папери... Якби впустив та вони переплуталися, довелося б ще кілька годин витратити на їх розфасування. Не менше.

– Хто злякався? Точніше не злякався... І Орест, що ми говорили про телепортацію? – нахмурився я, згадуючи як він одного раз ледве не застряг між переходами. Так, телепорт - не жарти. Це дуже складна та небезпечна магія. Не темна, але все-таки... – Не використовувати телепортацію без необхідності. Пам'ятаєш?

– Так, так! Пам'ятаю, тату, але... Але нова жінка. Ну та, що з темним волоссям, вона мене не злякалася! Навіть коли я використав телепорт і зник з під простирадла... Вона не людина? – уточнив син, важко дихаючи. Він багато наговорив мені й тому повітря у легенях закінчилося.

– Так-так... Стій синку, ти намагався злякати Рейну? – уточнюю, намагаючись прояснити ситуацію. Він намагався злякати її? ЗНОВ?!

Через його витівки... Через те, що він лякав майже кожну покоївку та економку, пішло багато від нас жінок та чоловіків... Це про неможливо було терпіти... І я говорив з ним. Він пообіцяв мені такого не робити, але схоже, знов узявся за старе...

– Так, але це не важливо! Вона не злякалася! Так ще й назвала мене милою примарою... – на останніх словах Орест почав кривитися, – Адже це, тату, не огидно? Я не милий! У якому місті?! 

– Не милий ти... Ну якщо трохи... – А Рейна мене здивувала. Не злякалася. Та ще й назвала як мого сина... Мила примара. 

Я посміхнувся. Ця дівчина дивує мене за кожним разом ще більше й більше... Якщо вона виявиться ще й вчителем (що маловірогідно, але все-таки шанс є), то і взагалі... 

Взагалі що, Франциско? Що ти зробиш? Одразу наймеш її як вчителя? А далі що?

А далі, подумаємо... Подумаємо, що робити якщо все дійсно так. Але все-таки, якби вона була вчителькою, вона б одразу й попросилася на це місце. І знала б мене... І про сина... Що йому вчитель потрібен.

І все-таки теорія щодо іншого світу залишається дещо невизначеною. Може дійсно? Тому вона й така дивна? 

Одна частина мене думає, що вона все-таки Потраплянка. А інша... Просто людина з далекої місцевості. Просто з далекої частини Меронії. Глухої, майже не людської... Здалека-здалека..

– Ні, – син схрестив руки на грудях й насупився. Ну от що з ним робити? Як його переконати, що лякати новеньких працівників не гарно... І не приємно. Вони лякають, а мені потім шукай нових... 

– Як скажеш, синку, – гучно видихнув і обережно кинув погляд на папери на столі. Мене передбачала відповідальна та дуже клопітлива робота. Дуже багато роботи. Запрошення. Скоро Осінній бал. Щорічне свято, на яке з'їжджаються усі важливі люди й не люди для Королівства. І запрошеннями, у цей раз займаюся я. В минулий раз, доля пала на Пана Ормо, який випадково переплутав підписані запрошення. Кілька звісно і випадково, але переплутав... І коли Її Величність дізналася про це... Це був скандал року. Як його Її Величність Патрісія не стратила, адже вона була дуже розгнівана... Треба спитати у долі. У люті та сказі вона кидала в Ормо папери, штовхнула його на підлогу та ще й вигнала на деякий час з Замку. Бідолашний Ормо... А він лише старий, немічний лис, який просто намагався роботи свою роботу...

А мені ще треба знайти десь пару... Моя пара для балу пішла пів року тому від мене. Жінка, яка мені навіть трохи сподобалася і я думав, що в нас щось вийде. Але їй подобався не я. А моє положення у Меронії, статус та гроші. Виходить, іншу пару знайти не так просто... Я шукав, але усім потрібно лише це. І нічого більше.

– Йди Орест займатися... Я прийду, перевірю твою роботу, як тільки закінчу з роботою. – киваю на двері й син, слухняно йде займатися. В мене немає часу перевірити зараз, тому займуся цим, коли закінчу. А закінчу я... – Принаймні хотілося б вірити, що до вечора... – тихо прошепотів собі під ніс й пішов працювати над запрошеннями. 

Рейна Хатсон:

Кімната Пана Беррімора... У темних, синіх тонах. Одне велике ліжко, шафа до стелі з цілою купою одягу, стіл зі стільцем та комод. Біля нього висіло дзеркало, а на самому комоді було декілька різних речей. Одна дерев'яна скринька з чимось, перо та кілька паперів...

Він працює на паперовій фабриці? Звідки скільки паперів?!

Подумала я, згадуючи скільки я їх бачила у нього в кабінеті. Дуже багато. І роботи, думаю в нього не менше...

Не бідолашний Пан Беррімор дивує мене своєю відданість Меронії. Дуже дивує, але одне не вкладається в голові... Як він, все-таки встигає проводити час з сином? Чи з ним займається вчитель? Тут ось є питання до Пана... Як він все встигає?..

– А вам личать ця форма, – посміхнувся десь позаду голос Пана і я на мить завмерла, переставши навіть дихати. Він тут... І я тут... Прибираю його незаправлене ліжко та невеликий безлад у кімнаті... 

– Дякую Пане, – кивнула я, все ще пам'ятаючи (колись точно забуду про це), про заборону кніксена у цьому маєтку. Ніколи, поки він тут Господар.

І після цього, я продовжила швидко та якісно прибирати усе тут. Протерла підвіконня, помила підлогу, заправила ліжко й витерши піт з лоба, з посмішкою подивилася на свою роботу. І так, увесь цей час... Пан спостерігав за мною. Особливо пильно, коли я мила підлогу біля входу де він і стояв. 

– Ну, я закінчила з вашою кімнатою... – сказала після завершення, але мені не дали пройти. Загородили прохід своїм високим, міцним тілом від якого на жаль мені не сховатися. На превеликий жаль... – Ви пропустите мене, Пане? Мені час йти прибирати інші кімнати....

– Рейно, скажіть мені одну річ... – Пан Беррімор обережніше підняв мене за підборіддя, зазирнувши мені в очі своїми. Блакитними, наче сьогоднішнє небо... Трохи похмуро. Кришталеве. І очі в нього... Такі самі, кришталі, не інакше. – Тільки не брешіть, благаю. Ви... Дійсно, з іншого світу?