14

Франциско Беррімор:

Я дивився в слід, знов, Рейні та не міг зрозуміти одного... Як я так легко повівся на її пропозицію?. Як?!

В неї є сестра... Молодша, на років 7-8 це точно. Мила й нічим не примітна, на відміну від старшої сестри. Що Кейт, що Рейна, приємні дівчини... Обидві цікаво роздивлялися мій кабінет, особливо молодша. Вона взагалі на все дивилася, як маленьке звірятко, з цікавістю. Роздивлялася й дивувалася звичним мені речам. Темному будинку, шпалерам та тонам. Великому столу, паперам... Все це для мене звичне, щоденне, але для них...

Та ну... Ні... Це маячня... Вони не можуть бути з іншого світу! Портали давно не працюють й нових Потраплянців не було більше 2-х років це точно.... Магія зникає...

Закралася мені подібна думка, адже я ще з першої зустрічі помітив манеру її поведінки. Наче вона не знала як правильно спілкуватися з людьми... Та й мене не знати... Мене знають усі. Кожен. А вона ні... Дивно. Вона дивна, цікава, наче загадка, яку так і хочеться розгадати.

– Ну подивимося, яка ти на роботі Рейна... – прошепотів я собі під ніс й пішов далі працювати. В мене й самого зараз справ дуже багато, а ще тільки ранок... 

Сподіваюся, Кейт та Рейна швидко знайдуть спільну мову з іншими моїми покоївками та робітниками. Дуже. Адже вони... Дуже специфічні люди й трохи деякі не люди...

Після обідньої перерви

Маєток Пана Беррімора 

Рейна Хатсон:

Ранок пройшов у спокої. Я не бачила Пана Беррімора, він не бачив мене й усі були задоволені. Я прибирала безлад у кімнатах, витирала пил, мила підлогу, але... Але раптом, натрапила на хлопчика. Він виявився сином Пана Беррімора! Не думала, що... Що у такого чоловіка, як Франциско Беррімор є син. Та ще й такий схожий на нього. Теж темне волосся, такі самі очі та той самий погляд, як у тата. Холодний, серйозний та трохи незадоволений. Але про це потім...

Я була дуже здивована такому раптовому знайомству... Хоч воно й було трохи дивним. І от як все відбулося...

Арінет, яка була Економкою в цьому маєтку і головною після Пана Беррімора наказала мені прибратися в одній з кімнат на другому поверсі. Самій дальній по коридору, у якій майже ніхто не погоджується прибирати через дурнуваті чутки. Чому дурнуваті? Через те, що кожна друга людина у цьому маєтку (саме покоївки, Арінет та навіть Себастіан) бачила примару...  Спочатку, мені стало смішно. 

– Привид? Ви серйозно? – я почала хіхікати. – Привидів не буває... Це ж лише казки. – я не вірила в магію до того моменту, поки не потрапила сюди. Але в Привидів? І досі не вірю. Це повна маячня та лише казки...

– Так... Він дуже страшний та небезпечний! – видала одна з тих дівчат, які тут працюють покоївками. Вони шепотіли за нашими спинами. 

– Мг... А ще їсть морозиво й любить лякати усіх. – я не вірила їм, тому просто пішла працювати. Після того як піднялася на другий поверх та дісталася потрібної мені кімнати, обережно відчинила двері. Двері тихенько скрипнули.

Кімната була напівтемною. Світло було лише від одного вікна й те, наполовину закрите. Ну добре... Ввімкну світло. Я почала шукати рукою вмикач, але... Але його не було. Не знайшла. Поблимавши очима, продовжила шукати й все-таки знайшла. Електрики тут не має, але було щось типу магічних ліхтарів. Вони діяли як ті вуличні ліхтарі. Артефакти. Як саме вони накопичували енергію, не знаю... Можливо, як наші сонячні панелі. Можливо й ні. Мені ніхто не пояснював, але все-таки цікаво... Як вони працюють. Бо світять дуже добре. 

Я могла тепер краще роздивитися кімнату. Один великий стіл, велика до стелі шафа у лівому куті, а у правому невеликий диванчик. Усе, звісно, пильне та старе. Схоже, кімната давно закинута... Наче склад, але з більш менш непоганими речами. Просто на них було дуже багато пилу.

Я почала з шафи. Протерла її з верху до низу і перейшла до столу. Він був на багато персон, якщо приблизно розставити усі ті стільці які я бачила у сусідній кімнаті, то виходить 12 персон... Великий. І пилу багато... Але волога ганчірка й мило зроблять свою справу. 

– У-у-у... – почулося десь у кімнаті. Я продовжила витирати пил й не звернула на дивний звук. Не те щоб мені страшно, просто я це проігнорувала.

– У-у-у... – почулося знов, але знов проігнорувала. Ну що за дитячі забавки? Їм по скільки років? Ну не злякаєш вчителя середніх та старших класів такими забавками. Ну не злякаєш! 

Закінчивши протирати стіл, я перейшла до дивану, почавши бити по ньому руками. Бо ніяка ганчірка з цим не впорається на жаль...

– Ти мене не боїшся? – коли закінчила з диваном й  обернулася, я побачила щось схоже на дитину у простирадлі. В неї були вирізані очі й крізь ці отвори на мене дивилися доволі схожі очі... Хлопчик. Років 10-11. Невеликий на зріст, темне волосся й такі самі темні очі, але погляд... Десь я таке бачила.... Такий погляд. 

Це син Франциско? От такої... А це цікаво. Він має сина... 

– А чому я повинна боятися таку милу примару? – з ласкою посміхнулася я й трохи нахилившись, погладила хлопчика по голові. Той спочатку здригнув, але потім... 

– Так! Я ж примара! Бійтеся мене! – хлопчик підняв руки до гори й почав видавати своє "у-у-у", як нещодавно, а потім, коли я почала хіхікати й на мить втратила пильність.... Бо це дійсно було трохи кумедно, взагалі, простирадло впало на підлогу. Хлопчик зник.

– Не зрозуміла... – видала, підіймаючи простирадло з підлоги. 

Що це було? Магія? Як він так швидко зник?

Питань багато, але відповідей на жаль 0. І без палички. І тому, за відповідями, я направилася до Арінет, економки. Швидко завершила з кімнатою, прибравши її та спустилася на перший поверх.

– Арінет, вибачте... Але... В Пана Беррімора є син? А чому він не у... Навчальному закладі? Зараз наче робоча неділя... – спитала я в неї, але жінка лише гучно видихнула.

– Це Орест і він... Він не може навчатися у школі. Проблеми зі... – вона дивно подивилася на Себастіана. Той похитав головою, наче щось кажучи їй. – Здоров'ям. В нього проблеми зі здоров'ям.