13

Зараз

Біля маєтку Пана Беррімора

Рейна Хатсон:

– То ми будемо тепер тут працювати? – уточнює тихенько в мене Кейт, коли ми під'їжджали до маєтку. Саманта видала нам трохи грошей які ми чесно вчора заробили й в мене залишився 1 золотий від самого Беррімора. Тому щоб дістатися потрібної нам вулиці ЗА містом, довелося найняти карету. Це, виявилося нескладно, адже це досить доступний транспорт для усіх мешканців. Беруть недорого та і їдуть коні, якщо поторопіти кучера та дати 1 мідний швидше.

– Так... Схоже так. – вдалечині я бачу маєток, який стоїть на пагорбі, а біля нього велике дерево. Велетенське й здається, на мить... Що хтось там сидів. Людина? Ні, хтось менше... Я намагалася придивитися, але ми під'їжджали до воріт і мій погляд пав на дерева, висаджені уздовж дороги. Звичайні клени та кухарі. І ніяких... Квітів. Взагалі. Навіть всередині, коли ми вже стояли біля воріт, я не побачила жодної квіточки.

Варвари... Хоч чи один кущ піонів посадили... А то лише дерева та кущі..

– Ми на вас чекали Пані Рейно... – біля воріт нас зустрів похилого віку чоловік. Дворецький в чистому вигляді. Сиві вуса, таке саме волосся, чорно-білий костюм з метеликом та головне, окуляри. Маленькі такі, круглі... – Мене звати Себастіян, можете просто мене називати Басті. – а потім, його погляд пав на Кейтлін. Спочатку він моргнув, подумавши, мабуть, що йому здалося... А потім, уточнив. – Вибачте... А це хто? 

– Я Кейтлін, а Рейна моя... – видала Кейт, а я швидко перебила її. Вибач, доню, але той факт що ти моя дочка повинен залишатися поки при нас... Хоча б, на перший час.

– Сестра. Кейт моя сестра. Пан Беррімор поки не в курсі, адже я вчора не встигла його попередити... Але я розв'яжу цю проблему! Мені треба лише поговорити з ним. – дивлячись на розгубленого Себастіяна, який тільки що й робив, стояв та дивився на мене, блимаючи очима... Мені здалося, він не повірив мені. 

Але я казала правду. Я розв'яжу цю проблему. Чого б мені це не коштувало... 

– Пропустіть їх, хлопці. – Себастіян пропустив нас, а ми пройшли повз двох звіролюдей, а саме Лисиць. Високий таких, схожих чимось на того Вовка... Але він був не у своєму розумі. Абсолютно. Та ніс якусь нісенітницю.

Хлопці кивнули та ми почали підійматися на пагорб до маєтку. Сам дім виглядав... Що надихає. Темний фасад з білими вікнами, темний дах та яскраво сині вікна. Не вітражі, але вони розбавляли темні кольори будинку. І ще, були світлі вхідні двері, з пофарбованої деревини.

На Лужанці, перед входом в маєток було пусто якось... Ніяких кущів, квітів чи чогось. І атмосфера в будинку була якась печальна, навіть трохи траурна. Темні стіни - перше що я помітила при вході в маєток. І підлога. Килим був темно-червоного кольору, такого ж самого відтінку були стіни у їдальні. Ну хоча б не чорні... Ми йшли повз безліч картин, які висіли на стінах, повз величезних вазонів з квітами... Також, ми бачили обладунки. Вони були всього-на-всього одні та в вітальні, де був величезний камін з червоного мармуру та зеленого дивану з кількома кріслами. Дім великий, трохи лячними місцями, адже в ньому було безліч коридорів, потайних ходів які показав нам Себастіан і навіть провів крізь один з них до якогось невеликого приміщення. Там вже були люди, якась похилого віку жінка, чоловік та декілька молодих. Дві дівчини в одязі покоївок того віку (білий чепець, фартух та чорна сукня) й один хлопець у чорному костюму з білою сорочкою.

– Нам сюди. – ми пройшли повз цих людей і я почула як дві дівчини почали шепотіти щось там за нашими спинами. Наче не ховаючись....

– Це та нова покоївка про яку розповідав Басті? Яка.... Страшненька... І що це за дівчина поряд з нею?..

– Не знаю. Байдуже, може теж працювати прийшла... Ти подивись... Вона не в спідниці... – і дівчата почали хіхікати з нас. Так, я в штанах. Кейтлін пощастило більше... Та сім'я, Грейцгенів виділила їй спідницю в підлогу, тому з її вигляд ніхто не причіплявся. Це радувало. Мене хай ображають, я стійка до образ, а от Кейт.... Вона ще підліток і булінг зі сторони ровесниць може не витримати. Це дуже важко психологічно й може нанести травму на все життя...

– Дівчата. Тихіше. – Себастіан рикнув на дівчат, наче вовк.... Рик, схожий на той, який я чула від того Вовка. Він не людина, а Перевертень. Цікаво...

– Вибачите... – дівчата опустили голови та пішли кудись, мабуть, працювати, а ми тим часом все йшли і йшли кудись. І нарешті, піднявшись нагору, на другий поверх по дерев'яним сходам опинилися перед великим дверима. Тут взагалі були досить високі стелі, близько 3 метрів, тому й кожні двері мені здавалися гігантськими. І важкими.

– Пан вже давно прокинувся й чекає на вас. Проходьте. – двері самі собою відчинилися (мабуть, я не помітила як Себастіан відкрив) й ми увійшли до кабінету Пана Беррімора.

– Рейно, ви так рано сього... – вже знайома мені морда сиділа за своїм велетенським столом з чорного дерева, за купою (слово гора підійшло б краще) паперів та щось писала. 

Сам кабінет був досить пустим... Ніяких тобі стелажів з усілякими книгами, статуетками та подібним мотлохом. Ні. Був лише диванчик та стілець перед столом. Для гостей, як раз для нас... Точніше мене. Один вазон з якоюсь великою рослиною та картина у весь ріст. Там був неймовірної краси пейзаж з водоспадом, скелями та сонцем. 

– Це моя сестра Пане Беррімор. – я трохи вклонилася йому, адже пам'ятаючи про заборону кніксена в маєтку, не хотіла нових проблем. – Я вчора забула сказати вам... Нас буде двоє. Її звати Кейтлін. І працюватимемо ми разом тут. Або разом, або ніхто. – і з викликом в очах дивлюся на нього. Хай буде як буде... Але Кейт я не залишу. 

– Он як? Ну тоді нас чекає дуже особиста розмова... – всміхається якось не смішно чоловік і дивиться кудись позаду мене. У кімнату заходить Себастіан. – Басті, проведи Пані Кейтлін до її кімнати та видай форму. Хай йде працювати одразу, а ми з Пані Рейною ще трохи поспілкуємося...