11

– Так-так-так... То це ти той маніяк який пристає до дівчат та одиноких жінок? – цей голос. Рой. 

Це ти клятий маніяк Рой. Ти й він. Ви обоє такі. 

Злісно подумала я та сильніше стиснула кошик з їжею у руках. У душі палав гнів, але зробити щось не було в моїх силах. На жаль. Не в моєму положенні.

– Це не я. – проричав Вовк, піднявши голову та подивившись на Роя. Його тримали ті самі двоє гвардійців, які заходили до бару сьогодні. Та сама трійця. – Ви помилилися. Я лише хотів поговорити з нею. Одна розмова, не більше. Прошу. – попросив Вовк та подивився на мене таким виразом обличчя... Як цуценята з притулку дивляться на людей, які до них приходять. Милий такий і я на мить йому повірила. Що він дійсно лише просив поговорити зі мною... 

– Мадам, це правда? – звернувся до мене Рой. – Чому ви тоді погрожували покликати гвардію? – уточнює та з посмішкою дивиться на мене. Ці зелені очі... Брехали й відверто насміхалися наді мною.

Я не відповіла. Лише промовчала даючи знак згоди. Хай думає що хоче... Цей Вовк в цій історії... Нашій з Кейт історії хоч і відіграє важливу роль, але я поки не впевнена... Чи можу йому на 100 відсотків довіряти чи ні. Не знаю... Лякаючи він. Але щось, у його погляді було. Щось від нашого світу. Не зна, чи дійсно це було так, чи мені здалося....

– Це я так розумію означає "так". –   не зводячи з мене поглядала сказав Рой. –  Хлопці, до в'язниці його. –  тон змінився та став грубіше та гучніше. – Будемо спілкуватися вже потім, коли я проведу Даму до її домівки. – і раптом, ми залишилися вдвох. Я і він.

Так, треба йти... Замовлення... Та ще й цей маніяк прив'язався... Ну чесне слово, я наче сам магніт неприємностей! Якщо не одне, то обов'язково інше!
– Мені не потрібен супровід. Дякую. Мені треба ще замовлення доставити. До побачення, Пане. – і я пішла собі, але він опинився поряд та підлаштувався під мій темп.

– А чому ні? Вже є хтось? – посміхнувся Рой. Я стиснула губи, щоб не почати лаятися. Тепер він не лякав як у першу нашу зустріч, а просто бісив. Біс його роздери.....

– Немає. – неголосно відповіла я, хоча б краще, сказала що хтось є. Адже тепер, не відчепиться. – І супровід не потрібен. Йдіть собі... Додому.

– Рой. Приємно познайомитися Пані... Як ваше ім'я, до речі? 

Та він наче танк пре! Йому що, все одно на мою думку?! Що він мені не цікавий! Я вже й майже напряму кажу! А він... Пре наче танк. 

– Ніяк, Пане Рою. Мені час йти. Дякую за все. – грубувато, але це було дійсно так. Вже час. З вулиці, на якій я була, не видно годинника, але я приблизно знала, що вже близько 8 години. Та й ліхтарі почали запалюватися. Один за одним, вони почали сяяти наче зірки та освітили усі вулиці та будівлі.

– Будь ласка, Пані... Але я б все одно хотів вас. – він це сказав. Він це сказав. Я вмить почервоніла, навіть не намагаючись уявити цю картинку з фільму жахів. – Ваше ім'я, Пані. Ім'я. – і зупинив мене, схопивши мене за руку й розвернувши до себе. Я була в шоку. 

Перша думка - дати ляпаса. Смачного такого, але я стрималася. Все-таки він Гвардієць... Проблеми мені ні до чого. Хоча нещодавно, мені було по цимбалах хто він, хто той Вовк. Я була зла, а зараз... Теж зла, адже він до мене пристає! Кажу ж, маніяк!

– Ви мені не цікаві, Пане Рою. Хай моє ім'я залишиться для вас загадкою! – напряму кажу й чекаю відповіді, але натомість хтось скидає з мене руку Роя та притискає до себе. Мою спину до грудей. Я відчуваю солодкий запах м'яти та базиліку, а потім чую дуже знайомий мені голос... Звісно чоловічий.

– От ти де, Люба. Я тебе зачекався... – теплі губи торкнулися моєї скроні, а моє серце почало шалено битися. Це він. Той приємний чоловік, якого я сьогодні бачила біля бару. Ті очі... Ті губи, що щойно торкнулися моєї скроні. – Проблеми? 

– П... Пане Беррімор?! Що ви тут робите?.. Та ще й у такий час... – я вперше... Вперше бачу, що б Рой захвилювався. Його погляд змінився кардинально, рухи стали різкими та невпевненими. З впевненого гвардійця він зараз перетворився на якусь... На якогось слабкого духом та тілом чоловіка.

– Чекаю на кохану. З нашою вечерею. Вона запропонувала повечеряти разом після моєї роботи, але її довго не було. Я захвилювався й пішов перевірити. Але бачу, що в неї якісь проблеми? –

Гарна історія. Якби з цього ще б була хоч крапля правди....

 Я обережно підняла голову та подивилася на цього "Пана Беррімора" й побачене, мене дуже вразило. Вранці, я бачила цього чоловіка таким спокійним, кумедним та навіть, трохи легковажним... Наче в нього був тоді гарний настрій, а зараз, перед... Точніше наді мною я бачу зібраного, холодного та трохи незадоволеного чоловіка. Злості в його погляді не було, лише холод з його блакитних очей та розрахунок.

– Ні... Ніяких. Мені час. Вибачте, мені час. – повторився двічі Пан Рой та через мить його поряд з нами вже не було. Він побіг собі кудись й тільки ми його бачили... 

Так, стійте... А чому все-таки злякався Рой цього Пана? Він.... Якась важлива людина тут? Невже сам Король?! Та ні.... Не схожий. Занадто молодий. Може принц? Хто його зна... Але треба бути з цим Беррімором бути обережніше. Наявність та навіть потенційна наявність проблем не дуже тішить. 

– Гарна історія, Пане. Дякую за допомогу... – роблю кніксен та відходжу від нього на пару кроків. Добре, що цей персонаж мене не переслідує як попередній. Просто веде бесіду на відстані. "Дякую" йому за це особисто.

– Будь ласка... Так що він там хотів від вас? 

Я гучно видихнула та опустила голову вниз.

– Та тут була одна ситуація... Приставав до мене тут один персонаж, а цей врятував. – зізналася йому лише в цій ситуації, але Пан Беррімор розкусив мене щодо ранкової ситуації.

– А зранку? Він теж вас налякав? Це через нього ви вилетіли з бару через чорний вхід? – тон чоловіка став трохи грубіше. Наче йому це не сподобалося...