10

Франциско Беррімор:

Міс Пірат?! Ти серйозно, Фран?! Що ти несеш... Клянуся усім Світлим та темним силам, що гіршої відповіді жінці ніколи ніхто до тебе не казав.

Я йшов до місця зустрічі з однією важливою людиною для моєї роботи та думав про ту дівчину з таверни. Вона була... Дуже гарна. Я йшов собі по вулиці, але натрапив на неї. Здається, випадково, але ні... Не випадково. Далеко не випадково. Вона була невеличка на зріст, звичайної статури, каштанове волосся прибране у хвіст, а головне очі. Її очі - це темні, наче сама безодня. Звичайні, злегка пухкі губи, маленьке підборіддя, середній лоб та невеликий ніс. В цілому, для людини (а те, що вона без магії й так видно), звичайна, нічим не примітна зовнішність. Для інших.

Але не для мене. Я давно не відчував, щоб якась жінка... Так мене зацікавила. І головне, не зовнішністю взагалі. А внутрішнім світом. Вона проста, на перший погляд, але водночас, є великою загадкою та таємницею. Мені не зрозуміло, що в неї на думці. 

Ми поговорили з нею лише кілька хвилин. А я хочу ще... Хочу поспілкуватися не коли вона працює, а коли нас ніхто не буде турбувати. Хочу дізнатися про неї більше.

Стоп, Фран! Ти що, з'їхав з глузду?! Вона звичайна людина, чого ти так причепився до неї?!

Бо вона мила, приємна, не така як усі... Запропонувала мені (схоже, вона не знає мене), відвідати їх бар. Здається, він називається "Веселий пірат" чи якось так... Сказала, що там смачно. І побажала гарного дня мені, думаючи що я не почув...

Хех, кумедна вона. Цікава. І дуже б сподобалася Оресту. Вона трохи схожа на Джеліну, така кумедна. 

На цих думках я посміхнувся та пішов собі далі на неофіційну зустріч по роботі. Орест залишився вдома, як завжди, а я тут, у місті. Прогулююся, дишу свіжим повітрям та взагалі, отримую максимум задоволення від прогулянки. 

Давно я так просто не гуляв... Дуже давно. 

Увечері того ж дня

Рейна Хатсон:

День минув дуже швидко. Я й не помітила, як сонце почало сідати за горизонт. Небо та хмари почали забарвлюватися в рожевий і помаранчевий відтінки, стаючи дедалі красивішими. Різнобарв'я кольорів у цьому світі нічим не відрізнялося від наших, але тут, на мить, мені здалося воно якось... Інакші кольори. Що там не тільки рожевий та помаранчевий, а й трохи є фіолетового та зеленого. Так-так, зеленого! І не через дерева в місті, а реально, в небі... Зелені відтінки в небі. Трошки, але вони є! Я бачила й не могла нагледітися....

Кейт працювала у звичайному режимі. Не надто багато приймала замовлень, але й не мало. Адже нас в залі аж 3. Той самий Бейн, який обслуговував стіл Роя з гвардії поки я вибігала на вулицю "подихати свіжим повітрям". Перший робочий день минув тихо (зокрема тої ситуації з гвардійцем) і спокійно. Дай боже, щоб ніч минула так само... Але ні, на жаль, моїй мрії збутися не довелося. 

Я виходила з бару "Веселий мак" приблизно о 7 вечора (годинники на руках у місцевих жителів не так популярні, як виявилося) і це показував великий годинник на вежі в центрі міста. Наче Біг Бен в нас, але інакше оформлення будівлі та годинника. Тут вони просто слідкували за тим, котра година днем, адже вночі та ввечері майже ніхто не гуляє. Людей по вулиці майже не було, а замовлення в кошику, як я тримала ще було досить теплим. Саманта рідко приймає замовлення додому, адже майже ніхто з її працівників (окрім мене, схоже) не погоджується шукати дім, йти та доставляти. І так, якщо робляться замовлення, то тільки на вечір, або пізній вечір, адже днем можна прийти до закладу.

– Тільки будь обережною, добре? Ввечері останніми неділями не спокійно... Кажуть, що у місті завівся маніяк. Пристає до одиноких жінок та дітей. Лякає їх, а сам тікає. – попередила мене Саманта. Ну добре, маніяк так маніяк...

– Рейно... Може все-таки піти з тобою? Так хоча б вдвох будемо... Не так страшно буде. – подивилася на мене Кейт, а я узяла її за руку. 

– Все буде добре. Не переживайте та йдіть відпочивати. Я швиденько... Ти мене зорієнтувала, я зрозуміла де це. Тому хвилин через 20 буду вже поряд з вами. – і після цих слів, пішла доставляти замовлення. Це були реберця якогось дикого кабана у соусі, кілька різних салатів та величезна порція гарніру у вигляді смаженої картоплі. 

– І чого так усі бояться ходити ввечері? Наче й не страшно... – ще було досить світло, тому за маніяка я навіть й забула. Так, сонце сідало вже, але поки все було видно. Ліхтарі на вулицях, які як мені сказали ввечері самостійно запалюються (один з магічних артефактів, який самостійно освітлює все місто та дає енергію ліхтарям) ще не ввімкнулися, але я не переживала через них. Поки видно й добре.

Поки йшла по одній з тихих вулиць (жителів вже не було, усі розійшлися по домівках), помітила що чую окрім своїх кроків ще чиїсь. Спочатку подумала, що це мені здалося.... А потім, я зупинилася та обернувшись, нікого не помітила. Зазирнувши між будівлями теж нікого не побачила й вирішив, що через втому (день був насиченим), пішла собі далі. Але коли я зрозуміла, що хтось йде позаду мене й майже дихає мені в потилицю, обернулася, зустрівшись з червоними очима. 

Це він! Це він мене штовхнув! 

Одразу згадала я ці очі.

– В... Ви... Це ви... – я не могла й вимовити ані слова. У горлі з'явився ком, груди наче стиснуло міцним корсетом, а на моїх очах застиг жах. Цього разу, я бачу не тільки червоні, яскраві очі... А й власне, самого господаря. Сіра морда вовка, хвіст, мохнаті лапи й тіло людини. Цей звіролюд був великим, на зріст більше за мене на 2 голови це точно. Зараз на ньому був якийсь жакет з різними нашивками (як у того чоловіка, якого я бачила біля бару), чорна сорочка та темні штани з чоботами.

Вовк. Звіролюд. Має магію. Штовхнув мене сюди....

– Це ви! Це ви мене штовхнули! – страх як рукою знесло. Мені було по цимбалах хто він у цьому світі, який статус мав, адже я кручусь в цьому світі як муха в окропі саме через нього! І  моя донька тут ТЕЖ через нього! Намагаюся тут освоїтися, вижити, а він... Він був увесь цей час тут! У Війдені!