9

Ранок

Таверна "Веселий Мак"

– Ще одне рагу з кролика! – кричу Саманті. Вона кивнувши, продовжує готувати, а я направляюся до іншого столика, щоб прийняти замовлення. Роботи виявилося багато, але я досить швидко підлаштувалася під умови, стиль таверни (мені та Кейт видали костюми) й ми почали працювати. Ніч минула тихо та у теплому (відносно) ліжку. Хоча й кімната в нас одна і ліжко двоспальне, але нам виявилося цього достатньо. Воно велике, пухка перина та подушки. Ковдра так взагалі, жарка наче там обігрівач був.

Мені здається, ми винні Саманті дуже багато. Не все життя, але не мало. Вона фактично врятувала нас від голодної, холодної ночі та безхатнього життя. Не знаю, щоб ми робили, якби Кейт не повела нас сюди... Мабуть, стали б безхатніми... А далі, уявити страшно. 

– Одне пиво та картоплю зі свинячою! І більше підливи! – це вже кричить Кейт, а Сама уточнює:

– Більше підливи? 

– Так! – киває дочка і йде до столика за який сіла молода пара гномів. Невеликі ззовні, наче люди, але характерна риса для гномів чоловіків - вуса та борода видають в ньому представника цієї культури. А щодо його пари, вона просто низька та з великими формами. Тому вони дуже схожі в цілому. Низькі та милі. 

–  Що у вас тут є взагалі? – каже гном і бере зі стола листок з меню. – О! Кролик! Обожнюю кролика... Хм, індичка теж непогано... Курятина таке... Так... А салати є? – розмовляє сам з собою, чи зі мною гном, а потім взагалі повертається до дівчини. – Кохана, що ти будеш? Я ще думаю...

– Мені лише весняний салатик, будь ласка! – каже вона, а я посміхаюся. 

– Може ще щось? – уточнюю у неї. Вона на мить завмирає, вдихає, а потім все-таки здається. Схоже, кінець її дієті. Як це я зрозуміла? Дівчата такі дівчата, навіть в іншому світі дівчата... Салатик та вино - стандартна тема таких дам. І я такою була... Колись... 

– Ну добре, добре! Вмовили! Що сьогодні блюдо дня? – питає вона. Я все ще посміхаюся.

– Таурський суп з печерицями. – згадую те що зранку казала Саманта. Сьогодні вона встала раніше, щоб збігати на ринок за печерицями, а ми ще спали... Ох вона й швидка!

– Тоді саме його! Дякую! – кивнула радісно дівчина, а потім звернулася до свого чоловіка. – А тобі що? Ти вибрав?

– Так, мені цей самий суп, яке блюдо дня... Індичку в сливовому соусі та літній салатик. І пиво! Точно! Один стакан! А їй сік. – киває на дружину. Я киваю їм та записуючи у блокнот такий велике замовлення передаю Саманті, прибиваючи на дошку. Невеликі, або швидкі замовлення виконуються одразу та кажуться Саманті одразу, а великі треба почекати.

– Двері! Закривайте двері, будь ласка! Не літо! – у нашу таверну раптом ввійшло кілька Гвардійців, після яких двері залишилися відкритими. Зараз осінь, але вже не сказала б що тепло... Навпаки, прохолодно трохи, навіть. Наполірована, залізла броня блискуче виглядала на їх грудях та тілі. І головне, їх було троє. Чоловіки були звичайними люди, але мали злий та не дуже задоволений вигляд.

– Як скажеш, кицю. Як скажеш... Джой, закрий двері, будь ласка. Дама просить. – наказав один з них, що стояв найближче до мене. Сам Джой пішов та закрив двері. 

– Я не прошу, а кажу. Сідайте та замовляйте. – показую рукою на вільний стіл на 4 місця й чоловіки, особливо той головний, проходять повз мене, не відриваючи погляда. Реакція Саманти трохи дивна... Наче... Вона знає їх. Або вони завсідники, або просто знайомі. 

– Мені як зазвичай. – головний нахабно посміхається, все ще дивлячись на мене. Він вже усівся на своє місце. – А вам що хлопці?

– Рагу та пиво. – каже той що Джой більш-менш ввічливо й в кінці додає. – Дякую.

– Курятину з підливою й теж пива. – каже третій, я йду передавати Саманті замовлення. Велике. Коли підходжу до неї на кухню, питаю одразу. – А це хто? Він тут, так розумію часто буває? 

– Так, це Рой. Вони з Гвардії. І будь обережна, схоже, ти йому сподобалася. – каже Саманта й мені одразу стає погано.

Ні... Ні, ні, ні! Не треба мені ще одного переслідувача! Будь ласка!

В моїй голові одразу почали спливати спогади з моєї юності. Як мене переслідував в один чоловік... Він був старший, років на 20. Кожного дня... Я бачила його до школи та після і це продовжувалося майже пів року. Одного разу, він переслідував мене у парку, де я гуляла. Парк був неподалік від будинку, мені було десь 12. Я була досить доросла й батьки мені довіряли, тому я без задньої думки пішла гуляти. Сталкер тоді вже заспокоївся на деякий час, місяць чи близько того. Я позабула про нього вже й тоді сталося... Те що сталося. Він мене ледве не викрав та зґвалтував. Мене тоді врятувала якась жінка, яка проходила повз та побачила як я супротивлюся йому. Кричу, плачу та кусаю його... Ті відчуття... Ті жахливі, болючі для серця відчуття не думала, що згадаю їх. Я ніколи не думала, що можу їх відчути їх знов. Його, звісно, арештували. Та жінка викликала поліцію й мене повернули батькам. 

– Я... Я на кілька хвилин. Мені треба подихати повітрям. Хай Бейн обслужить їх стіл. – швидко кажу їй і виходжу швидким кроком через чорний вихід, щоб подихати свіжим повітрям. Хай інші, окрім Кейт обслуговують його. Тема нового Переслідувача, хоча й в цьому світі не дуже приваблювала. 

Якщо він завдасть шкоди Кейт, я.... Я вб'ю його. Або мені шкоди. Але за Кейт, яка не має кинджала та не може (я теж не дуже сильний боєць) супротивитися переживала більше... Тільки цього нам не вистачало для повного "щастя".

Свіже повітря... На невеличкому подвір'ї мені стало набагато легше. Й дихати, й трішки думати.

– З вами все добре, міс? – роздається голос неподалік і я обертаюся. Чоловік. Людина. На вид років 35-40. Високий... Темне волосся зібране у хвіст, квадратне підборіддя, звичайний ніс, тонкі вуста та головне, широкі плечі з неймовірними очима. Блакитні. Наче кришталеве небо в сонячний день.... Мій погляд на мить зупиняється на очах незнайомця. Щодо одягу, на ньому був якийсь класичний костюм цього світу з якимись емблемами на грудях (дві чи три їх було), стрічками замість ґудзиків та на ногах туфлі. Дещо схожі на наші, класичні чоловічі.