8

– Як немає роботи? – блимнувши очима спитала я жінку, яка стояла переді мною ще раз. Адже не повірила своїм вухам. Відповідь мене на питання про роботу - дуже здивувала... Хоча чому дуже? Я на мить завмерла й перестала дихати. Світ наче зупинився.

– Ось так! Немає! Немає вам роботи! Новеньких нам не потрібно! – ще раз розжувала мені жінка та нахмурила темні брови. – Якщо потрібна робота, шукайте в іншому місті,  Потраплянці! Ти погляди на них! Ух які! Роботу їм подавай і одразу! А ще щось бажаєте?.. – останні кілька речень вона неголосно почала буркотіти собі під ніс й потім зачинила двері перед нами. Прямо перед носом.

– І що нам тепер робити? – спитала Кейт. В її голосі чувся смуток і я її розуміла. Це був наш шанс на хоч якесь існування, а ми його втратили. Хоча й не винуваті в цьому.

– Щось придумаємо. Чи мало роботи в місті? Піду офіціанткою працювати! Думаю, ми впораємося з цією роботою! – я не здавалася. Не могла. Не зараз, коли ми тут. Ми не можемо повернутися до Фрея та нахабно сидіти на шиї Грейцгенів. Не можемо!

– Але ви вчитель, Рейно... Ви хоч раз працювали офіціанткою? Я так... А от ви... – Кейт подивилася у різні сторони у пошуках найближчого бару або таверни. – Ось, є Таверна якась... "М'ясний котик". Можемо там спробувати влаштуватися.

– Дуже добре! Нам туди! – і я повела Кейт туди. Назва не дуже, але сподіваюся, нам повезе. Бажано, з першого разу.

...........................

Пізній вечір

– Я. Здаюся. –  тихо вимовила я й обережно присіла на бордюр. – Я здаюся! – сказала гучніше, але на вулиці е ми знаходилися було так тихо, що аж страшно було дихати. Це був вечір провалів... Що не бар, то який жар. То смердить на усе приміщення алкоголем (ми туди навіть не встигли зайти), то просто відмовляли у різних кафе та барах. Останнім, виявився взагалі - не бар. А дещо інше... З додатковими послугами. Інтимного, звісно характеру. Хоча спочатку, він подавав великі надії. Гарне приміщення, назва, приємний Адміністратор (Власниця Таверни). Все було добре, але коли вона почала натякати на.... На те саме, подивившись якось дивно на Кейт, я одразу схопила дочку та ми пішли геть.

– Ми це вже чули! Давай іншу мелодію! – почувся голос якогось чоловіка з вікна. 

– Сам співай собі дифірамби! – огризнулася я йому у відповідь та поклала голову на коліна. Тепер настала черга Кейт втішати мене. 

– Рейно... Не хвилюйтеся. Ми обов'язково знайдемо роботу. Просто сьогодні не наш день... – дівчинка присіла поряд та обійняла мене. Моє серце почало стукати швидше й в душі зародився маленький вогник надії. Надії на краще життя та майбутнє. 

Щось останнім часом я така чутлива....

– Дякую тобі, Кейт... Я дуже рада, що ми тут разом. – прошепотіла я й ми пішли до останньої таверни. Наша остання надія. Таверна "Веселий Мак". Ззовні, вона була звичайна будівля. Дерев'яна (як і у багатьох) вивіска, вікна, двері, але всередині було... Комфортно. На стінах висіли багато портретів Піратів, Піратів-жінок, шаблі... Хоча й  столики, підлога та стільці були дерев'яні, але тут відчувалася якась атмосфера. Моря, Піратів та того часу...

– Тут пахне сіллю? Чи мені здається? – сказала тихенько Кейт і я принюхалася. Сіль. Морська. Дійсно, окрім запаху м'яса та овочів була сіль.... Тонкі ноти, які як раз доповнили атмосферу бару.

– Так, тут пахне сіллю...

– О, вибачте, Леді, ми вже закриваємося! – сказала нам жінка з пов'язкою на одному оку. В неї було світле волосся, темні очі (карі), струнке тіло та на ній був.... Піратський костюм. Ну тобто справді Піратський костюм. Великий капелюх з пером, жакет як у Піратів та шабля на поясі. – Гарної...

– Ми не по їжу. – сказала Кейт, упередивши мене. Перехопила ініціативу у розмові, коли я тільки хотіла почати говорити. – Ми по роботу. Хочемо працювати у вас... Та переночувати, якщо це можливо... 

– О... О... Дівчатка... Це.... – жінка спочатку здивувалася подібному проханню, але потім посміхнулася. – Так... Так, думаю це можна влаштувати. В мене як раз сьогодні одна офіціантка пішла з роботи... Мене звати, до речі, Саманта. Ми, як ви бачите, Піратський бар.

– Приємно познайомитися з вами, Саманто! Я Рейна, а це моя... Сестра Кейт. – я підморгнула Кейт і вона кивнула. З першого бару нас витовкли одразу, дізнавшись що Кейт моя дочка зі словами: "Розпустою не займаємося геть звідси!". І не важливо, що Кейт мені не рідна. Вона рідна - серцем і душею, а це - головне.

– І мені приємно. – ми пожали руки один одному і Саманта почула як живіт Кейт видав... Звук. Кита. – Моя ти кицю... Ти голодна? А ви Рейно? Ви взагалі що їли сьогодні?

– Е... Та якось не було... Часу. Не було часу. – я посміхнулася, а Саманта пішла на кухню щось там готувати нам. Особливо для Кейт, схоже, чарівність та сором'язливість моєї дочки дуже врятувала нас. – Взагалі, якщо бути чесними... – я озирнулася по сторонах, коли ми вже присіли за стіл та Саманта нам поставила по тарілці. Рагу? Схоже, саме воно. Та два стакани узвару. – Ми Потраплянці. Ми з іншого світу під назвою...

– Земля. Америка... Штат Невада?! Ви з Невади?! – відкрила рота Саманта. А потім я... І Кейт, так і не спробувавши рагу. Тільки я не спробувала, дочка почала їсти. Але подавилася на словах Саманти. З нашого світу.... Теж Потраплянець... І як я не зрозуміла?! Ім'я Американське! І виглядає, не зважаючи на одяг, як типова американка...

– Ні, але... Ми з Канади. Вайтгорс. – я спробувала рагу. – Але я знаю де це. Невада гарний штат...

– Господи... Я вже думала, що ніколи не побачу тут наших... – відкинулася на спинку стільця Саманта. – Реально. Тут наших по пальцях порахувати... Особливо, в останні кілька років... Нікого не було взагалі, адже... Ви ж знаєте про магію? Вона зникає... І портали з нею....

– Взагалі-то... Ми потрапили сюди не через звичайний портал... Нас хтось штовхнув у свій, особистий. Не знаю, збіг чи ні, але це було дивно... Хлопчик-направитель наказав бути пильними. Що це може дійсно не збіг. – я знизала плечима й продовжила їсти найсмачніше рагу в житті. Друге, після, звісно, маминого... Мій шлунок не просто радів, а був на сьомому небі від щастя. Ми не їли з самого зранку, то не дивно що дуже зголодніли. Грошей немає, бо ніхто нам просто так їх не дасть. І я розумію це. Окрім кинджала від Одсена, який я заховала у ганчірку і кинула в чобіт. Став він там ідеально, не шкодить мені й коли потрібно можна дістати. Наприклад, у скрутну хвилину.