7

Війден, Королівство Меронія

Маєток сім'ї Беррімор

Франциско Беррімор:

– Звільнені! Ви звільнені! Це неприпустимо так поводитися, Пані Штольц! Йдіть геть звідси та щоб вашого духу тут не було! – кричу що сили й устало саджуся у своє крісло біля каміна, потираючи перенісся.  Жінка, яка щойно стояла переді мною майже напівгола, стримуючи сльози почала швидко підбирати свої речі, а потім пішла геть.

День почався не з кращих нот.

Вчителька мого сина Ореста щойно намагалася спокусити мене, думаючи що я поведуся на її гарне тіло... Воно гарне, тут не поспориш, але це не те що я хотів від неї, коли приймав на роботу. Мареся довела, працюючи з моїм сином на домашньому навчанні, що їй можна довіряти. Їй десь близько 30.... І вона зовні доволі приваблива, розумна, кмітлива та гарно пояснює Оресту складні теми зі становлення нашого Світу... Але останні місяці, щось наче пішло не так. В неї вимкнувся мозок і ввімкнулися якісь інші відчуття (сподіваюся, що не почуття)... І все пішло на смітник. Усі зусилля, адже вона єдина з усіх учителів яка дійсно сподобалася Оресту. Він поводився чемно, слухав її.... Але шоу, яке вона влаштувала мені щойно - остання крапля. Я бачив її погляди, відчував її "випадкові" дотики, але думав, що мені це здається. 

Це була дійсно остання крапля. Я вигнав її й не жалкую жодної миті про це. Ну може трішки... Адже де я знайду вчителя який так само сподобається Оресту? Він ще той бешкетник... І вчителів доводив до сказу, і мене іноді. Але я його батько. Це моя робота - піклуватися про нього та терпіти його складний характер. Хоча іноді, він доводить до сказу і мене. Зриватися на дітях погано, знаю, але що робити, коли він не слухається мене?..

Не перетворювати ж його кожен раз на жабу чи щура?.. Один раз я так вчинив у пориві злості, Орест дувся на мене неділю. А мені було соромно. Дуже. Відтоді... Магію ми вирішили з ним приховувати. І навіть Мареся, яка пропрацювала тут пів року не знала. Син прислухався (здається, вперше) до мене. Про нас усі знають, але факт що в нас залишилася магія мало хто знає... Беррімори – вірні Пси (хоча краще сказати Наближені) Королеви Алети II, а до цього її батьків. А зараз, Патрісія нами керує.... Мною поки Орест не стане поряд зі мною, щоб доглядати за маєтком, допомагати Королеві з різними питаннями (як політичного характеру, так і економічного).

Робота на її Величність Патрісію виснажує і я не завжди маю час на сумісне проводження з сином. Але намагаюся. Намагаюся робити все, що від мене залежить як батька. Навчити етикету, гарну поведінку, уроки які є у Місцевих закладах (Школи, Академії). Тому, останнім часом, він геть відбився від рук, а Маресю почав цікавити не син, а Батько. Я. Роботодавець, який дав їй роботу, кімнату та міг дати (на її думку) більше... Але ні, я не сплю зі своїм персоналом. Ніколи.

– Ваша Світлосте... Може чаю? – до кімнати зайшла Економка, на ім'я Арінет. Вона побачила Маресю, яка вибігла з кімнати й тому питає. 

– Так... Якщо залишився, то ромашковий. – сказав їй і вона, кивнувши, зачинила двері. Арінет - жінка похилого віку, якій, якщо я не помиляюся десь за 60. Світле волосся, зелені очі, невеликий зріст... Її чоловік працює в мене Конюхом. Арінет та Грегорі. Загалом, ця подружня пара знає мене дуже... Дуже давно і краще за усіх. Вони знали моїх батьків, тож... Можна сказати, Арінет мене виховала, сумісно, звісно з няньками та фрейлінами Матері.

– Де Орест? – я вийшов з кімнати та спитав першу, яка потрапила мені на очі, покоївку у білому чепчику та фартуху. 

– Здається, на задньому дворі, Ваша Світлосте... – опустила донизу очі жінка і я, кивнувши, пішов на задній двір. Мій син сидів на гілці великого дерева, яке росло в нас на задньому дворі та сумно дивився кудись вдалину. На ліс та гори... На гілці дійсно дуже був гарний краєвид на пейзажі Меронії. Можна іноді сидіти годинами там. Але сьогодні не той день коли ми так робимо. – Орест? Все добре? – я з легкістю забрався на гілку та присів поряд з Орестом.

– Чому Мареся пішла від нас? Я щось не так сказав? – спитав син в мене, подивившись своїми кришталево блакитними очима та поглядом... Моєї покійної дружини. Він так схожий на неї, особливо, коли так дивиться на мене.

– Ні, синку... Вона пішла, бо хотіла... Кращої роботи. У іншій сфері діяльності, не вчителем. Це взагалі не твоя провина. – я захитав головою й потім знов подивився на сина. 

Як він схожий на Джеліну...

– То... Ти тепер будеш знов мені шукати вчителя? Відбір і все таке?.. 

– Так, доведеться. Тобі все ще потрібен вчитель. – Орест кивнув. Це добре, що він все зрозумів, але тепер передбачається купа роботи... Відбір на посаду Вчителя для Ореста буде складний. Треба знайти ту чи того, кому не менше 40 років (молодим, як виявилося не має сенсу довіряти) має досвід, але водночас сподобається йому. Буде складно, вже передбачаю, але... Цікаво. 

Близько опівдня

Центр Війдена

Рейна Хатсон:

– Слухай, Горо.... Так все-таки де краще шукати роботу? В замку чи окремих маєтках? Де шанс вище? – спитала я, коли ми були в центрі Війдена. Місто зачаровувало своєю простотою, але водночас - вишуканістю. Усі так дбали про нього. Чисті вулиці, багато квіточок на підвіконнях, яскраві дахи будинків, кілька млинів на околицях міста... А головне - люди та його мешканці. Кого я тут тільки не бачила, ельфи (вже бачила), гноми, звичайні люди, гобліни, звіролюди... 

Хоча й дорога була важкою (останні години), але ми все-таки дісталися Війдена. Серця Меронії. На шляху ми бачили й болота, поля, ріки та озера. Види перевершували будь-які наші з Кейтлін сподівання. Їй теж подобався цей світ, а місто... 

Я обережно подивилася на Кейт. Вона виглядала стомленою, але все ще трималася. Ноги гуділи в обох, особливо, після тих чарівних коней Горо. Вони чарівні, гарні, але нам довелося залишити їх в найближчій конюшні, адже по місту можна їздити тільки з перепустками. Або якщо ти є в Королівській Гвардії. Хоча щодо Гвардії... То нас, на вході до міста зупинили. Довго роздивлялися нас, питали звідки ми... Горо не здав нас, сказав що ми його сестри та він везе нас до міста на прогулянку. Повірили. І ось ми тут...