6

Зараз...
– Фрей! Це ж... Чудово! Це чудова новина! Дякую, що зробили це для нас! – сказала я та обійняла хлопчика. На мить він завмер. – Дякую, Фрей... – прошепотіла вже тихіше йому на вухо. 
– Будь ласка, Рейно... – прошепотів хлопчик мені на вухо. Я хотіла б відсунутися, щоб побачити його обличчя, але Фрей не дав цього зробити. Притиснув мене до себе сильніше.
– Фрей?..
– Не йди, Рейно... Не йдіть з Кейтлін, будь ласка... – і одразу відсунувся, подивившись мені в очі. На його обличчі застиг смуток та печаль, а по щоках текли сльози. – Ми... Я домовлюся з батьками! Залишайтеся, Рейно! Будь ласка! 
– Фрей... – я не знала що й сказати у цей момент. Усі думки пішли геть з голови, серце почало боліти за цього приємного хлопчика-ельфа... – Вибач, але ми не можемо... І ти це прекрасно знаєш.
– Знаю... Хлюп... – сказав Фрей й шморгнув носом. – Це я знаю... Вибач... Я не хотів тебе засмучувати. Вибач. – на цих словах хлопчик пішов кудись, а я так і залишилася знов одна зі своїми думками...

...................

Залишок цього дня пройшов, наче звичайний, але трохи... З сумними у всіх (особливо у Фрея) виразами обличчя та неприємним мовчанням за вечерею. Одсен знов повернувся додому дуже пізно, Онні та я були на кухні та готували їжу, а бабуся Етта відпочивала. Кейтлін ходила по воду, іноді допомагала нам, але більше проводила час з Фреєм. Він водив її кудись, на якесь озеро, потім на галявину... Здається, вона була дуже веселою та раділа проведеному часу з Фреєм. 
А на ранок наступного дня, моє серце кричало від болю, але водночас і раділо. Це були дуже дивні відчуття... Двоякі, я б наче сказала. Адже водночас мені було дуже сумно залишати Грейцгенів, особливо Фрея, який був дуже милим хлопчиком. Та й Онні... Я дуже подружилася з нею. Вона дуже мила ельфійка й з нею приємно спілкуватися. Це все з одного боку, а з іншого... Нове місто, де будуть перспективи. Робота, життя, нові знайомства... Все нове. 
– Вітаю, я Рейна, це Кейтлін... – нас зустрів ельф. Ми домовилися на околиці міста й там нас вже чекали. Високий, худий, світле волосся та карі очі. Він був на коні й тримав в руках мотузку, до якої були прив'язані ще двоє конів. Двоє білих, а сам він був на темно-сірому. Гарні... 
– Вітаю, я Горо. Я їду до Війдена по роботі, Фрей сказав що треба провести двох дівчат. Схоже, це ви.
– Так, це ми... – я кивнула, а потім перевела погляд на Кейтлін. – Кейт? Все добре?
– А ми... Поїдемо верхи? – спитала невпевнено Кейт. Горо подивився на коней. Вони були повністю оснащені, на них були сідла та вуздечки.
– Так, а ви... Боїтеся їздити верхи? У вашому світі немає коней? – поцікавився Горо, а Кейт захитала головою.
– Є! Є, звісно є... Але... Вони не дуже часто використовуються як транспорт... А вона... Як її звати? – Кейтлін обережно підійшла, бо одної з білих коней. Це була дівчинка, велика й гарна. Її грива була дуже охайною та розчісаною. Хоча чому тільки у дівчинки? У хлопчика теж, коні взагалі були дуже доглянуті та милі.
– Її звати Лісса. І схоже, ти їй сподобалася. – посміхнувся Горо, зістрибуючи зі свого коня. Тим часом Кейт підійшла до Лісси та обережно торкнулася її голови.
– Привіт, мене звати Кейт. – сказала моя дочка й кінь фиркнув у відповідь, а я підійшла до хлопчика поряд. Вони... Були близнюками?
– Вони близнюки. Лісса та Саллі. Вони спокійні, можете не переживати, що щось трапиться. Та і я поряд. – сказав Горо та раптом, опинився позаду мене. – Ну що, поїхали? Мені потрібно бути там якомога раніше. 
– О, добре... Вибачте, що затримуємо вас. – я обійшла коня та поставила ногу на шпору, але кінь... Був злегка більше, аніж наші коні, тому мені було трохи складно самою забратися на нього. Але в мене вийшло. Кейтлін натомість, навіть не намагалася... Їй допоміг Горо. З легкістю підняв та посадив на коня, а вона й рада була....
– А скільки нам їхати? – спитала Кейт, коли Горо сів на свого коня та ми почали рухатися кудись. Саллі та Лісса слухняно йшли за конем Горо. – Далеко знаходиться Війден?
– Якщо пішки, то 1 день ходьби, а якщо як ми, верхи, то десь пів дня. – і тут Кейт розкрила рота від слів Горо.
– Скільки?! – видихнула Кейт. – Ох, матінко рідна... 
– Фрей казав, що туди недалеко, але... Схоже, це далеченько так. – втрутилася у розмову я та посміхнулася. Згадуючи слова хлопчика, то він точної цифри скільки саме їхати не називав. То, робимо простий висновок, що для них пів дня - недалеко.
– Далеченько, так... Але вам там сподобається. Буде робота, буде все що потрібно для життя. – Горо подивився вдалечінь. – Королева Патрісія забезпечила все необхідне для Потраплянців, включаючи робочі місця. У замку, думаю вам сподобається. Годують два рази на день, робота не дуже складна. Прибирати замок. Покоївки. Іноді, якщо ти чесно працюєш, то можуть підвищити до особистих покоївок. У них більше зарплатня й більше привілеїв, хоча роботи більше. Згоден, така собі перспектива... Ти цілодобово з гостем й виконуєш усі його забаганки. 
– Дійсно така собі перспектива... Але є питання. Вибач, що перебиваю. – кажу я.
– Та нічого, Рейно. – відповів одразу Горо.
– Ви сказали, Королева Патрісія? Фрей розповідав про Алету II... Зміна влади? – уточнюю в ельфа я. Фрей казав про Алету. Не Патрісію.
– Сестра, так... Близько 10 років тому Королева Алета захворіла й трон на деякий час зайняла її молодша сестра - Патрісія.  Але... Минуло 10 років і її величність Алета все ще не одужала. А Меронією все ще править її Величність Патрісія... 
І згадуючи історію Фрея, близько 10 років тому у Королівстві почала зникати магія... Її Величність Алета була серцем та душею Меронії. І коли вона захворіла, магія почала зникати. Портали почали зникати, усе живе гинути... Не одразу, поступово. Магія у самих людях, ельфах та магів зникала і так. Потроху. З кожним поколінням слабшала (причини так ніхто не знає), але в останні 10 років ситуація стала ще гірше. 
Це все, звісно мене не торкається. Хоча ми з дочкою будемо жити в Війдені, столиці Меронії, але нас це дійсно не торкається. Магією ми й так не володіємо, тому вона для нас ліс. Темний та недосяжний. І як вона тут могла зникнути з магічного світу взагалі, невідомо... 
– І ніхто не проти, що вона править? А як щодо батьків Патрісії та Алети? Колишні Король та Королева Меронії... – спитала я. Ну цікаво мені все-таки ця тема... Хотілось би розібратися в ситуації на цей момент. Як воно тут усе влаштовано... Чи стало краще жити звичайним жителям краще при Патрісії? Чи Алета правила мудріше...
– Їх давно вже немає на цьому світі, – відповів мені Горо. У його голосі було чутно смуток та печаль. 
Ох... Схоже, я щось не так сказала чи спитала не те... Дідько! Треба щось сказати, поки не пізно.
– Але не дивлячись на те, що батьків їх Величностей давно вже немає, майже усі за ними сумують. Уся країна. – Горо гучно видихнув. – І за її Величністю Алетою, яка... Вона дозволила жити в Меронії усім культурам, зробила її краще. Наша країна ніколи не була такою сильною, незалежною та квітучою як при її Величності Алеті. Не скажу, що Патрісія погано править... Це було б недоречно з мого боку, адже я тут живу. І моя сім'я тут. Тому скажу, що ситуація стала напруженіше... На сході, на кордоні з Королівством ельфів майже почалася війна кілька років тому, а все через одну ситуацію. Не питай. Просто не питай, що там трапилося... – захитав головою ельф.
– Добре... І зараз ситуація напружена, як так розумію? – уточнюю у Горо.
– Так, але зараз стало трохи легше. Хоча оборону Війдена посилили, і кордонів Меронії. Нещодавно почали перевіряти усіх. Тому потрапити стало складніше не тільки в великі міста, але й в саму країну. Але через те, що ви Потраплянці вас пропустять. За це можете не переживати. – "заспокоїв" Горо, а я витріщилася на нього. Отакої... Посилили оборону? Наближається війна? Не такого я очікувала від нового світу... Не війни, так точно. 
Але якщо Горо каже, що війна не наближається, а Меронія лише "просто" посилила оборону та контроль міст, то... Можливо, війна омине нас. Її не буде, якщо ситуація не стане напруженіше. А вона, сподіваюся, не стане...