5

Півтори неділі потому....
– Рейно, Рейно! Кейтлін! Кейт! Ви де? В мене новини!!! – почула я голос Фрея десь в будинку.
Що трапилося? Щось погане сталося? Де Кейтлін?! 
Я перелякалася, але лише трошки. Трошки. Перші рази були гірші... Коли Фрей так вигукнув моє ім'я (радісно), моє серце стиснулося. Перші думки - найгірші. Комусь погано чи щось таке... Чи щось з Кейтлін сталося. 
– Я на дворі, Фрей! Що трапилося?! – крикнула йому та узяла з кошика з білизною величезну сорочку, повісивши її на мотузку. Минуло кілька секунд і біля мене з'явився Фрей. – Фрей, що трапилося?.. – спитала я у нього та повернулася до хлопчика. Виглядав він радісно, дуже. Світле волосся розпатлане, зелена сорочка пом'ята, як і штани.
І нічого поганого не трапилося...
Як від серця відлегло у мене. Це було близько. Дуже.
– Ми... Тобто... – він важко дихав й не міг упорядкувати свої думки у своїй голові. Я вирішила йому допомогти в цьому, намагаючись заспокоїти його.
– Все добре, Фрей. Не поспішай. Дихай. – кажу йому повільно дихаючи й гучно видихаючи. 
– Так от! Завтра ви їдете до Війдена! Наш сусід Горо їде туди, може підвезти вас... От і все... – видав Фрей, а я на мить завмерла. Так і думала, що це буде сьогодні. Саме ця новина. Дуже важлива для нашої маленької сім'ї з Кейтлін та мене.
От і завершилися наші дні в будинку сім'ї Грайцгенів. Все було... Краще, аніж я могла уявити собі. Сім'я Грайцгенів піклувалися про нас, а ми відповідали тим самим. Кейтлін дуже багато допомагала в перші дні  по догляду за будинком, за їх невеличким садом на задньому дворі й іншу, подібну роботу. А я робила все на кухні, допомагаючи Онні готувати та прибратися. Було важко, але... Я не хотіла бути тягарем. Робила все через силу, хоча й Онні настоювала на відпочинку. Багато разів.
Тато Фрея -  Одсен виявився звичайним ельфом. Багато працював на полі, з ним я майже не познайомилася. Весь час він проводив на полі, працював. Тому ця фігура та цей персонаж навіть зараз є для мене загадкою... На перший погляд, звичайний ельф. Світле, довге волосся, міцне та сильне тіло. Він найвищий в сім'ї та звісно, найсильніший. І не менш настрашливий... Але якби було більше часу... Можливо, я б дізналася про нього більше. Онні так гарно розповідає про нього, свого чоловіка, що він такий гарний чоловік, доброзичливий, милий, наче співає дифірамби! А мені просто цікаво... Чисто науковий інтерес, вивчити інший світ та їх жителів. Хоча зараз тепер це й наш світ, але все-таки. Цікаво ж!
Але часу немає. Більше немає. Щоб дізнатися Одсена чи невдовзі маленького братика Фрея (або можливо сестричку)... Познайомитися з усіма ближче. Треба йти далі, за стежкою яку відкрили нам Грейцгени. Вони направили нас, наче справжні Направителі. Як і казали. Що нам потрібна одна стежка - до Війдена. Тут нам майбутнього немає. До столиці, а там вже як доля підкаже... 
Усі півтори неділі, поки ми тут, від тої важкої розмови з Еттою... Наша перша зустріч з нею, усі кумедні та не дуже моменти були чудовими. Ми дуже гарно провели час з Грайцгенами. 
Кейтлін... Їй було наче б то нормально, але це, на перший погляд. Вона посміхалася мені, Онні, Етті, Фрею. Допомагала на кухні, усюди. Брудно? Я підмету... Кейт й до того, як ми потрапили сюди не боялася труднощів та роботи. Батьки її дуже правильно виховали. Не цуратися брудної роботи, ніколи. А на другий погляд, кілька разів ловила її на сльозах ввечері, на задньому подвір'ї. Їй було важко, сумно. Але як казала Етта, не чіпай її. Дай їй спокій. Вона сама повинна це пройти, залишити в минулому цей смуток та печаль. 
Але один раз, до речі, кілька днів тому, я все-таки не витримала та підійшла до неї. Ну не можу... Не можу дивитися, як їй сумно. Як вона плаче. Моє серце у ці миті стискається дуже сильно. Я не мати... Але материнський інстинкт підказує, що тоді я повинна була це зробити. Інакше, не спати мені усю ніч або навіть кілька ночей.

Кілька днів тому...
– Кейтлін... Привіт... – на дворі було темно й навіть зірки не давали того світла як ліхтар чи свічка. Кейтлін сиділа на дерев'яних сходах, на задньому подвір'ї та витирала сльози. – Тобі не холодно? Я принесла ковдру... – у моїх руках була невелика, червона ковдра. Тепла. Холодними (а влітку, як виявилося тут не дуже тепло вночі), літніми ночами вона зігрівала мене та Кейтлін. Ми спали в одному ліжку, одномісному. Але нам було зручно... Ми невеликої комплекції, а ліжка тут не малі... Тому ліжко для нас обох, наче двоспальне. Велике й дуже м'яке.
– Трохи... Хлюп... – шморгнула носом Кейт, а я поклала на її плечі ковдру з нашої кімнати та присіла поряд, на дерев'яні сходи.
– Кейт, скажи мені... Як ти себе почуваєш?.. – запитала обережно, щоб не ранити почуття Кейт я та вирішила присісти поряд. Їй важко. Це зрозуміло. І мені не менше. Усім новеньким у цьому світі, як казав Фрей важко. Вони розгублені, наче пташенята які випали з гнізда... Ось так і ми зараз. Розгублені.
– Я хочу додому... До бабусі Барбари... До нашої квартири... – сказала тихо Кейтлін. Я замерла на мить, продовжуючи її слухати. – Мені не подобається цей світ... Не через роботу, яку я виконую... Ні, мені не важко допомогти. Прибрати тарілку, підмести чи щось таке. Все це нічого, з нашим світом. Але мені тут не комфортно. Я звикла до нашого світу... Там наш світ. – Кейт вказала рукою на небо. – Там бабуся Барбара, там ти, я, моя кімната, мої речі... Хоч там мене та ображають доволі часто, ненавидять... Але я сумую за тим світом...
– Ох, Кейт... Я теж сумую за нашим світом... Дуже, адже ми залишили там наших близьких. Я залишила батьків, ти бабусю... Але нічого не поробиш... Ми не можемо повернутися. – відповіла я їй й притиснула дівчинку до себе. – Кейтлін, знай одне. Я не можу пообіцяти, що ми точно повернемося додому. Але якщо з'явиться можливість в цьому світі повернутися додому - ми її не впустимо та обов'язково повернемося. А якщо ні, то... Я зроблю все для того, щоб наше перебування в цьому світі було якомога комфортнішими. Обіцяю. – на цьому наша розмова була завершена, адже Кейт тоді дуже втомилася й прямо в моїх обіймах заснула.
– Вона спить? – почувся голос Одсена позаду і я здригнулася. Це було неочікувано. Дуже.
Налякав...
Подумала про себе я й гучно видихнула. 
– Так... Ви мене налякали, – прошепотіла я й посміхнулася. 
– Вибач, Рейно... – Одсен спустився по сходах та обережно узяв Кейтлін. Це теж було неочікувано. – Я перенесу її у ліжко.
І він відніс її у нашу тимчасову кімнату, поклавши її у ліжко, а потім повернувся до мене. Я стояла на подвір'ї та дивилася на яскраві зорі, які нічим не відрізнялися від наших. І на місяць, який так нагадував наш. 
– Рейно... Це тобі. – я розвернулася та побачила, як на простягнутій долоні Одсена лежить ніж. Невеликий, як раз на пояс... Він був зі срібла, держак був чорним, але з одним каменем. Невеличким, чорним і переливається на місячному сяйві сріблястим сяйвом. Гарний. – Наш світ небезпечний й на вас чекає багато пригод та не менше небезпек. Він не наповнений магією, пустий, але роль гострого та не менш небезпечного ножа виконає. 
– О... О, дякую, Одсен. Це неочікуваний подарунок, але... Чим я можу віддячити вам? – питаю чоловіка, забираючи ножа й думаючи паралельно як його сховати. І де. Адже сумки в мене немає, кишені у джинсах... Не найкращий варіант.
– Живіть. Та поверніться до Фрея, схоже, ви йому дуже сподобалися... Давно я не бачив його таким щасливим. Дякую вам за все. – і на цьому Одсен пішов до будинку, а я так і залишилася на вулиці ще на деякий час у своїх думках.