4

– Доброго дня, – сказала неголосно я, коли ми ввійшли до невеликого будинку сім'ї Грайцгенів. Будівля була одноповерхова, але мала багато кімнат. Червона солома на даху, глиняні білі стіни та невеликий паркан перед самою будівлею. Всередині все було досить скромно й першою нас зустріла вітальня. Був старий, подряпаний диванчик на 3 місця, кілька крісел та комод. Направо була кухня. Невелика, менша за вільтальню. Піч була розташована у лівому куті, тумби для приготування їжі, великий стіл біля стіни та стільці. Багато, я нарахувала аж 5. Вікно на кухні розташовувалося біля однієї з тумб й ще пара вікон поряд. Усі вони були середнього розміру, крізь які пробивалися промені сонця... Тому дім виглядав ще затишніше. А ще, на кухні крутилася жінка.
Фрейціїл Грайцген представив мені свою матір, цю саму жінку, яка щойно повернулася з робіт на полі. Це була висока, вище за мене на голову світловолоса жінка. Мати Фрея - Онні, мала тонкі руки, великі груди, широкі бедра, тому назвати цю ельфійку стрункою було б недоречно та живіт.... Вона мала великий живіт який вказував на те, що вона вагітна... Я навіть посміхнулася, побачивши його. Фрей не буде один. І це дуже добре, адже він казав. Єдина дитина в селі. Усі інші дорослі, або ельфи похилого віку...
Так і пройшло наше перше знайомство. Вона виявилася дуже швидкою, енергійною жінкою, якій щось та хотілося зробити. Водички принести, прибратися, підібрати нам одяг... Схожою характером на мою матір. Дуже. Не дивлячись на своє положення, Онні дійсно заслуговує на відпочинок. Їй він вкрай потрібен. 
А от щодо одягу, то тут все було просто. Він вже був підготовлений. Шкода лише один комплект, але знайшовся й другий. І от, стоячи перед дзеркалом на одній нозі поряд з Кейтлін, яка тримала мене за руку (моя нога все таки продовжувала мене турбувати) у новому одязі я розуміла, що це буде трохи складніше, аніж думала. Набагато. Адаптація все таки займе багато часу... Новий світов, нові правила, нове життя. Все нове. І думка про нові знайомства, що одне зайве слово може коштувати нам життя не дуже тішить. Не дуже. Взагалі.
– Рейно, а вам личить, – посміхнулася мені Кейтлін. Я на мить завмерла, а потім ще раз подивилася на себе в дзеркало. 
Я прибрала своє густе, каштанове волосся у хвіст і це була звтчайна моя зачіска. Як завжди я робила у нашому світі, прибирала їх у хвіст. Все наче моє, ніякої нової зовнішності. Великі, карі очі, густі чорні вії та маленьке підборіддя. Тонка шия, невелика голова та невеликий зріст, який начебто не турбує мене, але... Вперше, почуваюся я дивно. Адже у порівнянні з Онні, я тут наче дитина.... В нас с Кейтлін один зріст...
– Непогано, непогано... – Одяг, який мені виділили виявився зручним. Так-так, це той, який був "незапланований". Вони чекали на Кейтлін. Одну, а прибула з нею ще одна... Наче заєць у вагоні. Коричневі штани з щільної тканини схожої на наші джинси, чоботи на один розмір більше за мій (Фрей поділився однією парою, адже усі інші виявилися завеликі для мене) та біла, льняна сорочка. Все виглядало звичайно та просто, але я усе ніяк не могла звикнутися з думкою, що це був кінець... Кінець нашого життя в тому світі й початок нового у цьому.  
– Ну, вперед знайомитися далі! – сказала більш впевненіше я, адже нас чекала Етта, бабуся Фрейціїла. А ввечері тато, тому я дуже хвилювалася. Сподіваюся, що з Кейтлін все добре і вона не так за все переживає як я. Дуже сподіваюся. Їй це не потрібно, хай ще трошки побуде дитиною... Не буде ні за що переживати, адже вона й так багато чого вже пережила...

.......................
– Вітаю, Етто, – знайомство з бабусею, точною копією Онні, але на багато-багато років старше, було досить дивним. Перші слова Етти були щодо моєї ноги. Вона побачила, що я не можу наступати на одну з ніг та попросила присісти поряд. – О, добре... 
– Фрей, де моя мазь? Принеси будь ласка! – наказала вона Фрею і того як вітром знесло. Він швидко кудись спрямував, а ми тим часом залишилися втрьох. Я, Кейтлін та Етта. – Мені шкода Кейтлін, що так трапилося з тобою та твоїми батьками... Ти не винна ні в чому...  – Етта захитала головою, а потім серйозно подивилася саме на мене своїми блакитними очима.
Що? Чому вона дивиться саме на мене? І чи все добре з Кейтлін?
– Рейно, ти теж не винна що ти тут. Це була твоя доля, але я її не передбачила. – Етта гучно видихнула та узяла мене за руки, адже я сиділа поряд з нею на ліжку. – Вважай це благословенням, адже тепер твоє життя тут. Живи теперішнім, будь ласка і ніколи не сумнівайся у собі. Ти все робиш правильно. Ти гарна мати, Рейно. 
– Дякую, Етто... – кивнула я їй. Ось так і пройшло наше знайомство. На цій прекрасній ноті повернувся у кімнату Фрей з маззю Етти. Мені передали маленьку скляну баночку з густою рідиною, але я звернулася до Кейтлін. – Кейт, все добре? Ти... Чомусь затихла...
– Все... Хлюп... Добре... Хлюп... – вимовила гнусявим голосом Кейтлін та відвернулася від нас. – Мені треба на повітря. Я скоро повернуся. – і вона пішла геть з кімнати, а я  розгубилася. 
Вона плаче? Через слова Етти? Чи просто їй стало дуже сумно? Ах так, Етта нагадала їй про батьків... А ця тема дуже болюча для неї... От дідько! Я повинна з нею поговорити!
– Ні, Рейно... Вона повинна сама розібратися в собі. Розмовами не все можна вирішити. Залиште її в спокої будь ласка. – поклала на моє плече руку Етта, а я дивно подивилася на неї. 
– Чому? Чому не можна? Розмови лікують... Якщо все проговорити, то вони можуть вилікувати не гірше за час... Треба лише поговорити. – в нашому світі це називається Психологія. Розмови з психологом коштують дорого, але вони допомагають. І коштують того. Хоча я не позиціоную себе як психолог, адже за спеціальністю я простий вчитель, але ми вивчали її. І досить щільно. Треба розмовляти, багато й про все. Їм треба виговоритися, коли щось сталося. Не тримати в собі, адже з роками, усі накопичені психологічні проблеми стають травмами. І можуть залишитися на все життя. 
– Ти сама знаєш чому. Нічого не лікує краще за час. – по-філософськи сказала Етта. – Тим паче, коли це така важка травма як втрата батьків... Це важко, я розумію її, адже сама колись втратила рідну людину.
– Але чому ви тоді нагадали їй про це? Чому...
– Багато запитань, Рейна. Ти сама все прекрасно знаєш та розумієш. Вона повинна відпустити їх. І чим скоріше вона це зробить, тим легше їй далі буде в житті....