3

– То... Фрей, скажи, а звідки ви знали що ми потрапимо сюди? Розповіси нам, будь ласка, трохи про цей світ? Ми тут наче немовлята... – це було дуже логічне питання від мене, поки Кейтлін роздивлялася світ й допомагала мені йти. Мені довелося майже усю вагу свого тіла перенести на іншу ногу та Кейтлін. Моя нога все ще турбувала мене і я гадки не маю, коли вона перестане боліти... Сподіваюся, це буде якомога швидше. Не хочеться ставати тягарем у чужому будинку.
Питання крутилося в мене, поки ми йшли крізь ліс з тими самими величезними деревами, які дуже схожі на наші дуби... І йшли досить довго. Мій улюблений Вайтгорс, Канада, не мала подібної розкоші... Звичайні дерева, ялинки й саме невеличке місто, яке ховалося за горами. Ми були наче сховані від усього світу і саме це я любила у Вайтгорсі. Що на відміну від інших великих міст Канади, там була своя якась атмосфера, затишок. Свої люди, котрі один одного дуже добре знали й могли допомогти. 
Як я сумую за ними... І за бабусею Кейтлін Барбарою теж... Як так ми її залишили?.. 
– Ну якщо коротко, то світ трохи схожий на ваш. – відповів нам хлопчик, трохи уповільнивши рух. Мені стало боляче, тому я попросила йти трохи повільніше. – Ми вивчали його колись, дуже-дуже давно, але зараз це лише казки для дітей. Іншого світу не існує. Тобто він існує, ви ж звідкись взялися... Але багато хто забув про це, адже в нас багато своїх проблем. І не тільки ельфи, а й інші забули про нього. Але я застав. – Фрей зітхнув. – З вашого дозволу я почну. В нас є багато Королівств, наше називається Меронія. І тут живуть не тільки ельфи, а й інші представники різних культур. Люди, звіролюди, ми ельфи, гноми та інші. У представника кожної культури є своє королівство... Цю частину ми пропустимо, адже якщо розповідати про кожне королівство, кожної культури буде дуже довго. Ми зараз в Меронії. Наше Королівство... Це те, що колись для усіх здавалося неможливим. Тут живуть усі. Королева Алета II зробила неможливе. Вона дозволила перебувати усім, хто захоче тут бути. І не важливо хто ти й звідки ти. Якщо ти живеш чесно, працюєш, що досить логічно... До тебе претензій немає. Живи собі й надалі. А якщо ти крадій, вбивця то тобі час додому. І тебе знайдуть, де б ти не був. Є закони та... – Фрей зітхнув. – Ех, кожен раз одне й теж... Ну чому я не можу просто коротко розповісти про світ?! Чому я завжди всім повинен усе розжовувати?!
– Та все, все... Фрей, спокійно... Ми зрозуміли. Меронія, Королівство, тут живуть усі представники інших культур... Магія існує й все таке... – почала заспокоювати хлопчика я, але в мене не вийшло. На мить, я навіть розгубилася. 
Що трапилося, я щось не так сказала?..
– Існує?! Та хто таке сказав?! Я такого точно не казав! – заперечив Фрей, а потім зрозумів, що зірвався й прочистив горлянку. – Вибачте... Сьогодні просто трохи хвилювався перед вашим візитом. Не спав майже усю ніч. Я казав, що ваш світ без магії. Про наш світ нічого такого не казав. Що він магічний... Тобто він був таким. В нас була магія, але її джерела давно висохли. Зникли понад 10 років тому... І зараз, якщо десь і є джерела, то магія та усі магічні предмети дуже дороге задоволення. І точно не тут, у нашій місцевості. А ще, серед людей та представників культур майже не залишилося чаклунів, які володіли магією... У якому-то сенсі ми зараз живемо наче ви, без неї. Ще питання?
– Як ви дізнаєтеся що хтось прибуде з іншого світу? – перехопила в мене ініціативу Кейтлін. – З твоїх слів я зрозуміла, що ми далеко не перші... Як? Як ви дізнаєтеся це? Ви типу... Провідники у цьому світі?
– Звісно не перші! – посміхнувся Фрей. – А дізнаємося... Про магію я не збрехав. Світ дійсно гине потроху, магія була нашим серцем та душею. Але залишилися ті хто володіє... Їх одиниці по Меронії... І з кожним поколінням вона слабшає... Моя бабуся одна з таких. Вона пророк, саме через неї ми дізнавалися про вас, що хтось прибуде... Ми сім'я тих, хто допомагає людям з іншого світу адаптуватися. Нас називають Направителі. 
– Направителі? Цікава назва... Тих, хто направляє... – сказала я, на мить задумавшись. Картинка про цей світ складалася. Потроху щось складалося в моїй голові. Світ теж без магії, але й без технологій. Тут вона гине, джерела висихають. Представників які мають магію стає дедалі менше. Кожне покоління слабшає на неї...
Дивно, а мені здавалося що магія не може висохнути. Ну не може... Як це взагалі "висохнути"?.. Не може й все! 
– І кілька тижнів тому, коли бабуся Етта повідомила про вас... – почав Фрей. Ми не стали перебивати, а він тим часом продовжив нам свою розповідь. – Ми дуже здивувалися... Адже магія зникає, потраплянців стає з кожним роком дедалі менше... По одному, два в кілька років, а іноді взагалі в 5. Портали, які вас переправляють живляться магією... То... Мені здавалося, що вже ніхто не потрапить сюди....
– Там... Був чоловік. – раптом сказала я. Ми, тим часом зупинилися. Фрейціїл, тобто Фрей теж зупинився та повернувся до нас. – Він мене штовхнув... В нього були червоні очі, але одяг... Нашого світу. Велика кофта, як у мене. Чорна. Він штовхнув мене у яр, а потім я прокинулася вже тут...
– Стій, Рейно! Ти теж його бачила?! – здивувалася Кейтлін. – Я теж! Коли я бігла... Хотіла спуститися обережно, але хтось мене штовхнув в спину. Мабуть, це був один й то самий чоловік!
– Червоні очі?! Чоловік?! – кліпнув очима Фрей. Ми с дочкою переглянулися й невпевнено кивнули. Мені не сподобалося як відреагував хлопчик... Щось тут точно нечисто. – Це погано... Схоже, ви сюди потрапили все-таки не раптово. – видихнув Фрей. – Я не буду лякати вас, але можливо... Це був він. Можливо. Не виключення, що це може бути не той, на кого я подумав.
– Хто він? Хто, Фрей? І... Що нам робити? – спитала Кейтлін. Вона почала хвилюватися, я ж зберігала спокій. – Як нам бути?.. 
– Він - це він. Потім якось розповім.. І повернутися - ніяк! Все, ви застрягли тут назавжди! – сказав не радісну новину нам маленький ельф. Не радісну. От дідько... – Тому ходімо, ми вже майже прийшли... 
І коли ми вийшли з цього лісу великих дубів, перед нами були поля, засаджені кукурудзою, пшеницею... Гарно... І день гарний, сонячний та теплий. А он і село, схоже, у якому живе Фрей. Невелике, усього близько 12-13 будинків з глини та червоної соломи... Вперше бачу подібне, але виглядає цікаво. Червона солома. Незвично. 
– А ось тут я живу! – ми почали потроху спускатися з невеликого пагорба до самого села по витоптаній стежці. – Це моє село - Інгерд... Після того як ви, Рейно, одужаєте, ми домовимося, щоб вас відвезли до Війдена. Це столиця Меронії, там дуже цікаво. Шкода я буваю там не так часто, як би хотілося.... Тут для вас роботи немає та й перспектива жити у селі усе життя не дуже тішить, так?.. Тому ми усіх відправляємо до Війдена. В Інгерді живуть одні ельфи похилого віку, окрім нашої сім'ї.