2

– Боляче... – видихнула я, коли зрозуміла що щось важке лежить на моїй нозі. Її придавило. Наче каміння якесь, але коли я відкрила очі... Хоча було важко, усе тіло боліло, але нога особливо, побачила дерево. Велике таке, та сонячні промені, які пробивалися крізь його листя. Це було щось схоже на дуб, але листя були завеликі, розміром з 2, а то й 3 моїх руки... Але не до цього зараз. Ой як не до цього. І не до того, що в нашому яру немає дерев. Зовсім. – Ай... – мій погляд знайшов Кейтлін, яка лежала біля моїх ніг. Вона була без тями, але інстинкт спрацював швидше за мене. – Кейтлін, Кейт... Ти як? Просинайся! Кейт! – я кинулася до неї, але через біль у нозі, довелося це зробити трохи повільніше, аніж розраховувала.
Дівчинка потроху почала просинатися та приходити до тями. Спочатку розплющила очі, потім піднялася на лікті, тим самим звільнивши мою ногу й почала озиратися довкола. Моя нога була уся синя, наче я коли падала, десь дуже боляче вдарилася... Стійте... Падала... Ми впали... Що сталося?! 
– Рейно, де ми? Це не схожа на наш яр... – зізналася Кейт і тепер почала озиратися я. Не яр. Далеко. Величезні, просто гігантські дуби стояли неподалік від нас. Їх були десятки й ми знаходилися неподалік від одного з них. Величезне коріння встромлювалося в землю і йшло кудись далі. Дивне місце... Вперше бачу щось подібне. 
— Я не знаю, Кейт... – хитаю головою. Я не знаю що трапилося. Магії не існує. Ми не в іншому світі. Це... Це просто якийсь розіграш.
– А мені здається, що ми в іншому світі. – сказала дівчинка, але я лише знизила плечима. Не знаю... З дитинства, я вірила в магію. Ключеве слово тут "вірила". Але зараз ні. З роками, до мене дійшло, що магія, інші світи це лише уява авторів книг та фільмів. А діти в це вірять. Та нехай, це ж діти.... Вони усе це видумали. Їм наснилося. Наша реальність набагато жорстокіше, складніше. І без магії. А це... Це сон. От я зараз як вщипну себе, як прокинуся! 
– Ай! Схоже, це не сон... – вщипнула себе ще раз, контрольний і зрозуміла, що чую стукіт коліс. Я одразу піднялася на ноги, точніше одну. Швидко, як тільки могла, інша дуже боліла й Кейт допомогла мені в цьому. Вона повела мене за дерево, щоб сховатися від того, хто проїжджав. 
Якщо ми дійсно в іншому світі, то треба бути дуже уважними та обережними. 
Видала я припущення, адже все ще думала що це сон. Бентежний сон перед якоюсь важкою контрольною, наприклад у 8 класу. Тих ще бешкетників...
– Це ельфи, Рейно... І карета... – тихенько видихнула Кейт. Вона обережно висунула голову, щоб подивитися що там, а я тим часом перемістила усю свою вагу на велике коріння дерева. Щоб Кейт спокійно могла вільно пересуватися.
– Дай подивлюся... – ми помінялися місцями. Я побачила... Те, у що не могла повірити власним очам. Вухаті люди, ельфи... У залізних обладунках. Йдуть собі, перед обрамленою золотом каретою у якійсь хтось сидів. Якась особа жіночої статі у розкішній сукні та перед ними на білому, такому самому яких везла сама карета коні, їхав ще один ельф. Його я вже не встигла розгледіти, через те, що вони вже були дуже далеко...
Я ще декілька секунд приходила після цього в себе. Ельфи, карета, якась ельфійка в середині, залізні обладунки... Наче рицарські. Хоча чому "наче"? Вони й були рицарськими! 
Пресвяті варенички! Ми схоже реально в іншому світі!
Викрикнула я у своїх думках, але схоже, це було сказано в голос, тому Кейт голосно заявила:
– А я ж казала! Я казала! Ми реально в іншому світі! Круто! – дівчинка почала стрибати від радості, а от мені було трохи не до сміху. Інший світ. Інші правила, все інакше, закони... Треба дізнатися спочатку хоча б куди нас викинуло порталом. Потім про місцевість, тобто королівства чи що тут знаходиться... А закони потім. І раси. 
Поки мені відомо, що тут є ельфи, але не виключенням що тут є й інші раси. Гноми, Фейрі, феї, бажано люди й інші... 
– Так, але треба спочатку знайти хоч когось... Хто розповість нам про світ, місцевість... – гучно видихнула я й притулилася спиною до дерева. Це було близько... Якби вони нас помітили, були б питання... Багато питань...
– А навіщо я тоді сюди прийшов, якщо ви шукаєте іншого? – почувся дитячий голос десь внизу і я побачила маленького хлопчика. На вид йому було десь 10-12. Довгі вуха, світле волосся та зріст десь мені по плече, адже я сама була невелика на зріст.
– Хто ти? – спитали ми в один голос с Кейтлін, адже вона щойно сама його теж помітила.
Дійсно, звідки він з'явився?
Подумала я про себе, адже мить тому тут не було нікого. Ми були лише одні... 
– Я Фрейціїл III! – гордо, піднявши підборіддя до гори сказав маленький ельф. Я посміхнулася. Виглядало це досить кумедно... – Приємно познайомитися, дами!
– Приємно познайомитися, Фрей. Мене звати... – я на мить замислилася. А чи можна тут використовувати реальні імена? Це все-таки інший світ... Складніший, небезпечний та незнайомий нам. – Рейна. А це моя дочка Кейтлін. – я все-таки вирішила це зробити, назвати імена. Хай буде, що буде...
– Приємно познайомитися, Фрей... – кивнула Кейтлін. – Вибач за дурне питання, але... Чому ти сказав... Ну... Ті слова...
– Навіщо я сюди прийшов, коли ви шукаєте іншого? Так це я просто пожартував! – усміхнувся маленький ельф та почухав носа. – Взагалі-то я знав, що ви прибудете... Тобто ти, Кейтлін. Я думав ти будеш одна, а тут... Вас двоє..  – хлопчик, тобто Фрей окинув поглядом нас обох. – Хоча нічого страшного в цьому немає, не переживайте якщо що, але треба буде знайти ще одне ліжко... Але нічого! – ельф махнув рукою. – Щось придумаємо... А тепер ходімо, поки хтось вас не помітив. За мною!
Мене дуже застерегли слова хлопчика і в голові з'явилося багато питань. І поки ми йшли за ним (Кейтлін допомагала мені йти через мою ногу), їх ставало дедалі більше. 
Звідки він знає що ми взагалі прибудемо?
Чому тільки Кейтлін?
Куди він нас веде?
І головне питання цього дня: "Як нам потрапити додому?!"
Як? Яким порталом чи пристроєм, якщо він взагалі є? А якщо немає такого пристрою? Залишається портал... Як вони відкриваються? Як все тут влаштоване? Ми наче немовлята... Нічого не знаємо про цей світ... Потрапили й все тут... І нічого з цим не поробиш... Ніяк поки не повернутися, лише йти за цим хлопчиком у невідомість...