1

Тиждень потому 
– Рейна Хатсон, чи згодні ви, офіційно стати матір'ю Кейтлін Уоттс та стати однією сім'єю? – це була лише формальна фраза від представника органу опіки та піклування, який оформив нам усі документи. Формальна. Але вона придала мені сил та надії на світле майбутнє, яке нас вже чекає. Я кивнула, відповіси "так" та поставила свій підпис на потрібному документі, але коли вони запитали Кейтлін вона на мить завмерла. Розгубилася, б навіть сказала.
– Я... Я... – Кейтлін витріщилася на мене своїми світлими очима, а саме зеленими та невпевнено кивнула. – Так... Так, так! Звісно! Це ж була лише формальність, так? Але я згодна! Так! – і радісна Кейтлін Уоттс кинулась до мене, обійняти. Я обійняла її у відповідь та притиснула до себе.
– Привіт, доню...
– Привіт, Рейна... 
Вона не назвала мене мамою і моє серце на мить стиснулося, але я не звернула на це уваги й нічого не сказала. Все добре. Вона ще не відійшла від загибелі батьків, та й нескоро ще відійде. Це дуже важка, психологічна травма, можливо навіть на все життя... Тому, не скажу що я її зрозуміла, це було б повною брехнею з мого боку, адже я нікого не втрачала з сім'ї... Але я підтримаю її в такий складний момент, зроблю все що в моїх силах. Не тільки зараз, а й надалі. У нашому світлому майбутньому, у яке я вірю.
І ввечері, у нашому новому будинку, тобто моїй квартирі... Куди я перевезла бабусю Кейтлін - Барбару та саму Кейтлін, ми сиділи вітальні. Тільки я та моя прийомна дочка. Наче рідна.... Барбара вже давно спала. 
Це була важка неділя. Багато документів, сидіння під кабінетом в очікуванні підписів, роботи не тільки з органами опіки, нотаріусами, судами, а й моєї основної роботи. Уроків з моїми дітьми у школі... Загалом, важка як морально, так і фізично, неділя. Але ми витримали. Ховали від усіх цей момент, що я стану матір'ю Кейтлін. Удавати. Що нічого не сталося й в нас просто багато справ. Кейтлін сьогодні навіть відпросилась з останнього уроку. Ховали, не обговорювали майже це, адже все було очевидно і нарешті, цей момент настав. Ми перенесли сьогодні залишки речей у вигляді квітів Кейтлін й все до цього йшло. До цієї розмови.
– То... Як тепер мені до вас звертатися? Як буде далі, Рейно? Що буде далі точніше? Школа... – Кейтлін затягнула світлий хвіст тугіше та подивилася на мене. Я гучно видихнула. Поки йшов увесь цей процес, в нас так і не було, на жаль, часу все обговорити. 
– Кейт... Можеш звертатися до мене, як тобі зручно. – я посміхнулася їй. – Я не розраховую на те, що ти коли-небудь назвеш мене мамою, Кейт... – чесно зізналася я. – Ти сама прекрасно розумієш усе, в тебе... Була мама. І є. Вона ось тут, завжди з тобою... – я обережно торкнулася її грудної клітини, а потім прибрала руку спрямувавши погляд у вікно. – Але думаю, що все буде добре. Якщо будуть питати у школі, відповідай на свій розсуд. Забажаєш розповісти - розповідай. Ні, так ні. 
– Я... Я зрозуміла. Добре... Але, Рейно, ви будете розповідати, якщо спитають? – раптом спитала мене Кейт і я на мить розгубилася. Про це я не подумала, якщо чесно...
– Ну... Мабуть, так... Все одно, вічно ховати не зможемо цей факт. – знизую плечима, адже це була правда. Ховати такі речі дуже важко, особливо у невеликому місті. – Чутки розповсюджуються швидко... 
– Знаю... Я зрозуміла вас, Рейно... Дякую за співбесіду. Мені час лягати. – я кивнула й на цьому вечір одкровень був завершений. Наступний раз, коли ми так щиро та без будь-яких бар'єрів поговорили, був саме перед тим, як ми опинилися в іншому світі. Але поки не про це...

Декілька тижнів потому
– Кейт? Це ти? Ти вже повернулася? – я сиділа на своїй кухні та перевіряла зошити своїх учнів і її в тому числі. Це була контрольна з географії, адже їх вчителька захворіла і я її сьогодні замінювала. Як завжди. Сьогодні в мене було лише два уроки, перший малювання у 3 класі та контрольна у Кейтлін. Тому я прийшла додому перша, а моя прийомна дочка лише після закінчення усіх своїх уроків. Сьогодні, здається в неї 5 було їх.
– Мг. – відгукнулася Кейтлін. Так, щось будь не так... Незадоволений тон, односкладна відповідь. Щось точно сталося.
Я підійнялася з місця та пішла до Кейтлін, щоб побачити її та поговорити з нею. Я була б не  собою, якби не йшла одразу розв'язувати проблему. Проговорювати її. Вирішувати. 
– Кейт, що з тобою сталося?! – гучно видихнула я у той момент коли побачила Кейт. Уся пом'ята, волосся розпатлане, брудна куртка та джинси. Про взуття взагалі мовчу, воно ДУЖЕ брудне.
– Нічого. Все добре. Я повернулася. – проциділа крізь зуби Кейт та почала знімати взуття. 
– Кейт... Я ж бачу, що щось сталося. Ми це обговорювали, ти можеш мені довіряти та розповісти усе. – неголосно відгукнулася я.
– Чому ти завжди лізеш не у свою справу?! Все добре! Я ж сказала! – підвищила на мене голос Кейт і я витріщилася на неї. Це було вперше... Вперше, коли Кейт так розмовляла зі мною. До цього моменту, ми... В нас все було добре. Ми спілкувалися, були маленькі конфлікти, але вони швидко закінчувалися. Ми сіли - проговорили й все.
– Кейт... – хотіла б почати я, але вона встала рівно, припинивши роззуватися та опустила погляд. Не дивилася на мене.
– Вони дізналися... – неголосно відгукнулася Кейт та підняла погляд на мене. Її очі були червоні, а по щоках текли сльози. Моє серце стиснулося, дихання припинилося. – Вони дізналися! Дізналися, що я твоя дочка! Дізналися й почали знущатися з мене! Я стала посміховиськом для усієї школи! – кричала Кейт, майже зриваючи голос. – Ви знаєте, що вони про мене тепер кажуть?! Що я отримувала увесь цей час оцінки не тому, що сама все вчила... А, тому що ви тепер моя мати! Але ви мені не мати! Моя мама загинула, а ви лише мій опікун! Ви ніколи не станете нею, навіть не мрійте! – і вона відкрила двері й кинулася геть з квартири. Я одразу, взявшись у свої туфлі кинулася за нею.
– Кейт! Кейтлін, стій! Кейт! – кричала я, поки ми швидко спускалися по сходах. Дівчинка бігла наче скажена, щось кричала мені. Ми тим часом вже вибігли на вулицю. Було темно, перед під'їздом світив лише один ліхтар. Я й на мить розгубилася, адже стояла повна тиша. Але побачивши Кейт у темряві, кинулася за нею. – Кейт! Стій! Кейтлін Уоттс, стій!
– Ні! Ніколи! Відчепіться від мене! Ти не моя мати! – кричала вона мені, важко дихаючи й коли ми пробігали крізь одноповерхові будинки, вона різко зупинилася. Повернула до лівої сторони вулиці й побігла крізь будинки. Там було темно, адже вже осінь й сонце сідає дуже рано і здається там був... – А-а-а! Рятуйте!!! – великий яр... От дідько! 
– Кейтлін! Кейт! – вона впала та почала швидко котитися по схилу вниз, а я зупинилася прямісінько перед яром важко дихаючи. – Я йду, Кейтлін! Тримайся! – і почала обережно спускатися, але якомога швидше. Котитися за Кейт не дуже мені хотілося. Але... – Ні! – закричала я, коли хтось вийшов з темряви (я спускалася спиною до яру), штовхнув мене в плече. Перед тим як я почала падати, побачила лише побачила обриси того, хто це зробив. Чоловік у толстовці з яскраво червоними очима. Вони дивилися прямісінько на мене, заглядаючи в душу й здається, він щось прошепотів, але його слів я не почула. А після цього, була лише темрява....