Пролог

Рейна Хатсон:
Я йшла по дитячому майданчику крізь групи дітей різного віку. Від маленьких, яким було по 5-6 років, які гралися у пісочниці та невеликій будові з гірками, сходами... До найстарших у цій школі, 15-16 років та навіть 17 років, підлітків. Вони спілкувалися між собою, жартували та де хто навіть цілувалися, але мені все одно. Це їх справа, аби не калічили один одного як на нещодавній грі Тигрів (наша школа) та Буйволів (сусідня школа). Два найліпших друзяки зчепилися прямо на полі по серед матчу по футболу. Ото було страшно...
Їм було і є весело, але мені зараз ні. Ні, ні й, ні. Я щойно дізналася страшну новину про одну дівчинку, яку так люблю, наче рідну... Але перед цим, розповім коротко про себе.
Мене звати Рейна Хатсон, мені 27 років і я вчителька, яка в цілому задоволена своїм життям. Живу одна, батьки в іншому штаті, але час від часу я до них приїжджаю, особливо на канікулах. 
Моя квартира знаходиться прямо біля школи, у невеличкому 5 поверховій будівлі. Невелика двокімнатна квартира. Приємна у світлих тонах кухня, спальня та кімната для гостей, або батьків які теж до мене іноді приїжджають та вітальня з ванною кімнатою. Але тепер, ця кімната буде зайнятою, але зараз поки не про це...
Я виросла в сім'ї вчителів. Батько вчитель хімії, мати вчителька молодших класів і тому... Вибору ким стати, мене особо не було. Я стала вчителькою, але іноді заміняю інших учителів, тому, так би мовити... Я вчитель на заміну. Історія, географія. Не складно, особливо для школярів, тому заміняю інших коли їм потрібно це. Приємним бонусом у таких ситуаціях стає премія за сміливість від нашого Директора, адже є один клас в нашій школі... Вони ті ще бешкетники. І не кожен вчитель зможе з ними впоратися, але... Не я. Мені вдалося знайти підхід до них, навчити поведінці та навіть, деяких, навчити вчитися. Полюбити ці уроки, школу, адже від цього залежить їх майбутнє. Якщо вони не закінчать хоча б школу, не говорю вже й про Університет, то я не можу називати себе вчителем. Адже який я вчитель, що не навчила їх нічого?
Щодо Уоттс. Кейтлін Уоттс, до якої я й зараз йду та шукаю очима, то знаю я про неї не так багато, як здавалося б... Їй 15 і від цього моменту вона сирота. Нам повідомили, що Місис та Містер Уоттс загинули в автокатастрофі, яка сталася на шосе біля міста. Не доїхали... І тепер, Кейтлін сирота. Одна. Без батьків. Бабуся не в змозі забезпечити її та доглядати за нею, адже за нею самою потрібен догляд. Тому я йду на сміливий крок у своєму житті. Я хочу стати її опікуном та мамою. Так, звісно рідну мені ніколи не замінити і я це прекрасно розумію, але... Кейтлін стала мені рідною за останній рік, який видався усім важко.
Батьки Кейтлін поїхали на рік у відрядження й залишили її з бабусею і я допомагала. Приходила, приносила їжу, адже вони теж живуть у будинку де і я, але на першому поверсі. Моя квартира на третьому. Вона сумувала за батьками, майже не їла спочатку, голодувала, не вчилася та закрилася в собі... 
Але я допомогла їй.  Зробила все, що від мене залежало. Приносила їжу, піклувалася про бабусю та неї... І все, начебто, налагодилося. Сьогодні був день Х, коли батьки повинні були повернутися. Але сталася така трагедія і Кейтлін чекала на них... Кожен день дзвонила, писала їм... Все було наче добре, але ніхто, навіть я такого не очікувала.
Загинули. Обоє. Та навіть не тільки вони, там було багато машин... І жертв теж багато, а все через фуру, яка влетіла у ці машини не встигнувши загальмувати.
– Кейтлін? Ходімо, треба поговорити. – я швидко знайшла Кейтлін. Вона стояла з компанією однокласників та вони про щось там спілкувалися. Дівчина зі світлим волоссям, зібраним у хвіст обернулася до мене та побачивши, посміхнулася. 
– Міс Хатсон? Ну добре... Щось сталося? – Кейтлін підійшла до мене та я відвела її трохи далі від компанії, адже їм це не треба чути. Приватна розмова. Я б навіть сказала, особиста.
– Так... Кейтлін, знаєш... – почала я, але дівчина перебила мене, вибачившись.
– О, знаєте, Міс Хатсон! Переб'ю вас! Вибачте... – дівчина почала щось діставали з рюкзака. – Я хотіла б запросити вас на вечерю. Сімейну. Першу. Сьогодні батьки приїжджають! Батьки! Мама та тато! Я так сумувала за ним! Ось запрошення! В мене не було конверта, тому це рамка для фото... Сподіваюся вам сподобається! Сама написала та зробила... – вона дістала рамку для фото, але в ній було не фото, а слова на листі. Запрошення. Вона вперше запросила мене до себе, а не я пропонувала. Це... Неймовірні відчуття. І вони переповнювали мене, але я не подала знаку.
– Кейтлін. Твої батьки загинули сьогодні в автомобільній катастрофі та не приїдуть на вечерю. Ні сьогодні, ні завтра та більше ніколи... Вибач... Мені шкода. – коли я це сказала, рама для фото з моїм запрошенням впала з рук на землю та розбилася вщент. І лише уламки скла лежали усюди. На майданчику раптом настала тиша, але Місис Сміт, вчителька літератури розігнала дітей.
Я слідкувала за реакцією Кейтлін кожну кляту секунду. Мені дійсно було шкода її. Я ніколи не зрозумію як це втратити батьків, адже мої живі та цілі. На щоках дівчини почали текти сльози та вона на мить завмерла, а потім обійняла мене дуже сильно. Я б теж хотіла пустити сльозу, що й зробила (хоча всі дивилися на нас), але ж я вчитель... Не можу... Хлюп... Плакати...
– Ні... Не вірю... Ні... Будь ласка, скажіть що це жарт...
– Якби ж... Якби ж, Кейтлін....