Глава 16

Назар

Я цілував її так, немов це було вперше і востаннє. До втрати дихання цілував вуста, які так довго манили мене. А коли вона відсторонилася, щоб вхопити повітря, не зупинився й на мить, продовжуючи цілувати її обличчя. Стараючись не пропустити кожну клітинку, малював вустами візерунки. Вона так важко і так глибоко дихала мені під вухо, що я ледь стримував себе. А потім припинив стримувати. Занурився долонями під ту тоненьку футболку, в якій вона вирішила постати переді мною. Ковзав руками по довершеній шкірі, обнімав, притискав до себе. 

Якось несвідомо вона зручніше сіла в мене на колінах, обхопивши мій стан своїми ніжками, і знову ніжно відповіла на мій палкий поцілунок. Ідеально.

Ледь не втрачав свідомості від емоцій, від почуттів, що переповнювали. Виявляється, коли кохаєш так сильно, все зовсім по-іншому. Значно яскравіше і щиріше. 

Піднімався пальцями вздовж лінії хребта, гладив, малював картини тілом до тіла. А вона не пручалася. Навпаки підставляла свою лебедину шийку під поцілунки, задоволено закотуючи очі, і муркотіла, мов кішка, коли я шепотів їй на вухо всякі романтичні дурниці. 

Цілував ключиці і спускався вустами нижче, аж доти, доки дозволяла тканина цієї бісової футболки. Усвідомлення, що вона відчуває те саме, що й я, дарувало ні з чим не порівняний кайф.

— Тобі подобається, коли так роблю? — цілуючи плечі, спитав у неї. Ледь впізнав свій хриплий голос.

— Дуже, — тремтливо прошепотіла вона, цілуючи мене навзаєм. Цілувала обличчя, вуста, шию. Пригорталася і дозволяла торкатися до неї, шаленіти від неї. На краю своєї свідомості зрозумів, що алкоголь повністю вимкнув у ній розуміння реальності. Це повідомляло про дві речі: вона рідко п'є і вона справді має до мене почуття, бо це не та дівчина, яку легко звабить перший-ліпший. Принаймні мені хотілося вірити в це. Це гріло душу.

Водночас розумів я й інше. Якщо зараз перейти межу, вона, коли згадає, мені не пробачить. Я втрачу її. Хоч яким би щасливим зараз не був, мені не потрібне тільки її тіло. Хочу, щоб вона отак відповідала мені цілком при своєму розумі, а не під дією віскі. І нащо лише налив їй так багато? Втім, здавалося, вона випила мало... Та це не суть.

— Ліко, сонечко моє безцінне, — прошепотів я, через силу відриваючись від неї і заглянувши в заштриховані ніжністю очі. — Ти маєш йти в свою кімнату. Інакше потім я вже не зможу зупинитися. Я не хочу скривдити тебе.

— Ти маєш рацію, — вона всміхнулася мені і хутко встала на ноги. — Дякую...

Подарувавши легкий мимовільний поцілунок, Ліка побігла в кімнату. А я — в ванну. Слід було прийняти холодний душ і якось прийти до тями. Було цікаво, як вона поводитиметься зранку. Вдасть, що нічого не було? Чи може й не пам'ятатиме нічого?

Зранку вона заспала. І я сам теж, бо ми вивалилися зі своїх кімнат водночас.

— Мати моя, що з вами двома сталося? — злякалася нашого вигляду тітка Тая. Та не дочекавшись відповіді, побігла на кухню. Я ж глянув на кохану. З розпатланим волоссям і синяками під очима вона була такою милою. А після згадки про вчорашнє, хотілося заобнімати її.

Я схоже виглядав не краще, бо дівчина аж сіпнулася, коли глянула на мене.

— Я почуваюся приблизно так, як ти виглядаєш, — повідомила вона і ледь потягнула ноги до дзеркала, а я засміявся. Проте цей сміх відгукнувся шаленим головним болем.

— Це катастрофа! — прошепотіла вона перед дзеркалом. Я підійшов вслід за нею і став поруч. Ми були як з хреста зняті.

— Це похмілля, — прокоментував ситуацію я.

— Голова розколюється. Я не могла її з ліжка підняти. Все пливе... І нудить... Це так має бути? — спитала вона.

— Класична картина. Все те саме, — всміхнувся я. — Ти ніколи не напивалася?

— До такого стану, як вчора, ніколи, — заявила вона. — Нащо ж було стільки пити? Нащо ти взагалі мені наливав?

— О, привіт, ясний світ! Так ти ж сама просила.

— Мало, що я там просила! А якби я попросила викинути мене з балкону, ти б так і зробив? — насварилася вона, а я лише розсміявся.

— Не переборщуй.

— Та це пусте. Як твої ребра? 

— Ще не зрослися.

— Співчуваю...

Ліка припинила розчісувати неслухняне волосся і сіла просто на килимок під дзеркалом. 

— Я далі не йду.

Всміхнувшись, пішов на кухню. Варто було глянути на той стілець, де я вчора цілував Анжелку, тілом пронісся вогонь. Намагаючись не звертати уваги на хитрі бісики тітки Таї, налив у чистий келих трохи віскі і приніс моїй п'яничці обожнюваній. 

— Що це? Чай? — здалеку спитала вона, але коли я подав їй у руки, відстрибнула, мов від отрути. — Фу, гидота яка. Забери. Мене зараз знудить.

— Чим захворіла, тим і лікуйся, — всміхнувся я. — Закрий носа і пий. Стане легше. Побачиш.

— Алкоголіки похмеляються. Таблетки якісь мають бути.

— Ліко, не будь впертою. Давай, пий, — твердіше мовив я. Вона важко зітхнула, але скорилася, глянувши на мене з великою довірою. А потім все ж зробила ковток.

— А ти чому не п'єш? — спитала вона.

— Мені ще на роботу треба. Я й так уже за кермо не зможу сісти. Але свіжий перегар буде сильно відчуватися. Ходімо снідати.

— Не хочу, — зітхнула вона.

А ось я хотів. Не снідати, а дізнатися, що вона пам'ятає. Проте, як спитати не знав.

Вона ж взяла свій телефон і набрала чийсь номер.

— Алло, вибачте, я сьогодні не зможу прийти. Трохи погано почуваюся. Можна взяти один відгул? Я можу вийти у вихідні і домалювати... Справді? Дуже дякую. Гарного дня.

— Щаслива, — прокоментував я і допоміг дівчині встати. 

— А ти чому так не можеш? 

— В мене важлива зустріч, — зітхнув я.

— Лох, — пожартувала вона і беззлобно всміхнулася. Хотів покарати її за те, вщипнувши, але не знав, наскільки це буде доречно. Вона ніби нормально спілкується, але це й дивно. Вдає, що нічого не було? Чи справді не пам'ятає. Цих дівчат фіг зрозумієш.