Глава 15

Анжеліка

Звісно, падати зі стелі було страшно. І те, що Андрій тримав мене, мало втішало. Але справжній страх я пізнала, коли вийшла з храму і побачила, як Андрій врізав Назару. Мені було абсолютно байдуже, що він сказав, що відбулося до цього і хто винен. Біль мого сусіда, мого друга, мого майже хлопця я відчула, як свій власний. Я не знаю, чого Андрій прагнув. З чого взагалі розпочалася бійка. Певно, Назар приревнував, може навіть через те, що побачив, як ми малювали в парі. Але присягаюся, що окрім малювання, між нами не було і не могло бути нічого. І якого біса мій колега не пояснив це, я не розумію. І відмовляюся розуміти!

Зараз мене хвилювало лише одне — здоров'я Назара.

І хоч він хотів їхати додому, я повезла нас у лікарню.

Так хвилювалася, щоб не спричинити ДТП, бо все ж рух у Львові спокійніший, ніж у Києві. Але з горем пополам доставила нас цілими під найближче лікарняне відділення.

— От навіщо? Я ж сказав, що все добре. Мене вже попустило, — зітхнув він.

— А я сказала, що ти маєш пройти обстеження і якщо ти відмовишся туди йти, мені доведеться тебе нести, — парирувала я. — Назаре, прошу тебе. Це важливо для мене.

— Ну, гаразд, — зітхнув він і відчинив двері, а я миттю вистрибнула зі свого крісла, зачинила авто і оббігла навколо нього, щоб допомогти хлопцю вийти, однак він впорався без мене.

— Я ж не інвалід, ти перебільшуєш, — не дозволив вести себе, але я бачила, що він не в порядку, а тому просто обережно взяла за руку.

— Ліко, я не вмираю, не треба мене жаліти, — мовив він.

— Дурненький, — насварилася я. — До чого тут це? Я просто взяла твою руку! Що в цьому від жалості?

— Ну добре, не дуйся, — він всміхнувся і ми врешті увійшли до лікарні.

— Мого хлопця вдарили в груди. Будь ласка, огляньте, чи все добре... — попросила я у чергової медсестри на рецепції.

— Йдіть за мною, — почувши мої слова, промовила невисока жіночка років сорока, що стояла неподалік і клацала щось у телефоні. Як виявилося, це була лікарка.

Чекати в коридорі я не забажала і теж увійшла в палату, щоб все чути. Вислухавши розповідь про самопочуття Назара, вона повела його на рентген-дослідження, а потім, уже з результатами, повідомила нам:

— Сильне забиття грудної клітини. І ось маленька тріщинка на ребрі.

Почувши це, я сильно злякалася, але пані Алла мене заспокоїла:

— Це нічого страшного. Мине саме за кілька тижнів. Можете їхати додому і відпочивати.

— Може потрібен нагляд лікаря? Чи якісь ліки? — занепокоєно спитала я.

— Можу виписати знеболювальне і заспокійливе, — мовила вона.

— Знеболювальне мені, а заспокійливе їй? — поцікавився юнак, всміхнувшись.

— Ну, це вже вам видніше.

— Назаре! — я теж всміхнулася.

— Дякую, лікарю. Ми підемо, — мовив він, встаючи з крісла і беручи мене за руку.

— А ліки? — спитала я.

— Не треба. В мене є знеболювальне і знайдеться заспокійливе, — відповів.

Розрахувавшись за обстеження та консультацію, ми нарешті відправилися додому. Голова розколювалася від страшенного болю. Їхали й мовчали.

— Це я першим вдарив його, — тихо мовив Назар, прикриваючи очі.

— Це не важливо, — прошепотіла у відповідь. Чогось так і думала. — Він все одно винен! Я ще з ним розберуся! Він в мене завтра отримає!

— Не спитаєш, чому ми побилися?

— Я це можу уявити й так, — я знизала плечима.

— І ти не сердишся, що я назвався твоїм хлопцем? Що вдарив цього твого... друга? — я не знала, для чого він питає це все в мене аж надто зараз, коли я за кермом. Але ми вже наближалися додому і тому я поволі заспокоювалася.

— Ти ревнував, — я ледь-ледь всміхнулася самим лише вустами. — І ти маєш на це право. Але чому він не пояснив тобі, що між нами нічого нема і не може бути? Чому він не сказав цього? Чи він казав?

Я різко глянула на Назара. Він усміхнувся.

— Гадаю, він думає інакше.

— Хто дав йому право так думати? Я хіба давала йому приводи? — я починала лютувати. Мене це все просто дратувало не на жарт. Хотілося руйнувати й будувати заново, рвати, бити, хоч щось робити. Натомість я рівненько припаркувала авто і поглянула на хлопця. — Я просто не розумію цього! Все, що мало відбутися, це він мав сказати тобі: "Ми просто колеги і однодумці, але між нами немає нічого, що могло б тебе хвилювати. Ми друзі.". Натомість він ледь не покалічив тебе! Що... Що такого він сказав, що ти його вдарив? Я хочу це знати. Він сказав, що ми пара? Закохані? Коханці?

— Він сказав, що боротиметься за тебе, — тихо відповів Назар, дивлячись у мої очі. Я спалахнула гнівом. А він кволо всміхнувся. — І це не дивно, якщо ти дружиш з ним так само як зі мною.

— Ніколи! — палко вигукнула я. — Я з ним дружу!

— А зі мною?

— Я не знаю... — прошепотіла у відповідь.

Ми зустрілися очима і потонули в поглядах одне одного. 

Мені здалося, що в усьому світі нас залишилося лише двоє. Лише я і він. І це було найкраще, що могло з нами статися. Ця машина здалася найзатишнішим місцем у Всесвіті. А хлопець переді мною — тим єдиним, з яким я хотіла зараз бути тут.

В якусь мить він перший полинув до мене, я ж, не думаючи ні про що, — до нього назустріч. І коли наші вуста торкнулися, тілом прокотився імпульс щастя.

Але комусь було так необхідно розірвати його. На увесь салон пролунав телефонний дзвінок.

— Візьми, — порадила я, відсторонюючись. 

— Чхати, — промовив він, подавшись трохи до мене, і лише торкнувся своїми вустами моїх. Наші дихання змішувалися. Ми приплющили очі, але бачили душею, мов обдаровані. Його вуста торкалися мого носа, досліджували обличчя, гладили щоку, пестили мочку вуха. За биттям серця я не чула мелодії телефону. Легенько торкнулася долонею його щоки, а він, скерований мною, ніжно торкнувся чолом до мого чола. І знову наші дихання змішалися.

— Анжеліко, молю, скажи, що ти не будеш з ним. В мене серце розривається від думки, що ти і він... Я божеволію, Анжеліко. Я більше не можу дружити...