Глава 14

Назар

Наші з Анжелікою стосунки явно покращувалися, хоч я часом і нервував через те, що тепер, здається, ще й потрапив у френд-зону. Але вся ця дружба... Ні, я, звісно, радів, що тепер ми могли цілком спокійно розмовляти, жартувати, проводити час разом. Але кого я обманюю? Всього цього було мені мало. Я закохався. Приховувати це можна від неї, але точно не від себе.

Небеса, який же я дурень! Поки вона відштовхувала мене, я взяв і закохався. Просто несусвітній невдаха!

Так, я кайфував тоді в душі, коли ми гралися, обливаючи одне одного водою, а потім сушили волосся. Але кожну мить з проведеного разом часу я лише й думав про те, щоб поцілувати її.

Вже стільки часу не цілував її, що мені аж щось робиться. Як міг почуватися закоханий чоловік, коли побачив об'єкт свого бажання у рушнику, що облягав її прекрасне тіло? Певно, я дуже сильно розгнівив когось на небесах, що тепер був змушеним оце все терпіти! Бачити її, не в змозі торкнутися.

Бачити в домашньому спортивному костюмі, коли вона дивиться фільми. Їсти приготовані нею для мене ж страви. Стояти за нею в черзі в душ. І бачити її, коли виходить з тієї тричі проклятої ванної кімнати майже оголена. Це ж чисте знущання! Я не знав, як мені бути. Як мені впоратися з цим усім. Як вибороти її кохання. Певно, якби ми не жили разом, я вже б давно забув про неї. Але ми жили разом. І це щоденно підігрівало мої до неї почуття.

Сьогодні увесь день сидів, мов причумлений. Навіть на роботі став не досить уважним. Серце ніби передчувало щось. Думав про Ліку і хотів до неї. Хотів побачити її. Чомусь тривожився. Таке зі мною дуже рідко. Зазвичай я можу вимкнути особисте, коли працюю над паперами, але сьогодні в мене це зовсім не виходило.

Може зателефонувати їй? Навіть взяв телефон до рук і знайшов в телефонній книзі її номер. А що там шукати? Він і так перший.

Довго не міг наважитися. Що я їй скажу? Що хвилювався? Хіба є приводи? Дурниці якісь. Слід взяти себе в руки.

З іншої сторони, може моє кохання пов'язало мене з нею? Може я відчуваю якусь біду? Вже став параноїком! Романтичною мямлею!

Так більше не можна. Телефоную. Дізнаюся, чи жива. А потім викину це з голови і до кінця дня думатиму лише про справу Прокопенків.

Однак, не судилося.

Ліка не взяла слухавку, та й передзвонювати не поспішала. І я почав себе конкретно накручувати.

Ледь досидів до кінця робочого дня і негайно відправився до неї на роботу. Сподіваюся, ще не надто пізно.

Припаркувавши авто на узбіччі, я ледь не побіг у храм. Не знаю, чи то вечоріло, чи просто через негоду, однак надворі вже ставало темно, а світло з дверей дому Божого манило мене, тож я біг до нього, ні на що не відволікаючись.

Не знав, як відреагує дівчина. Але хотів лише побачити, що все добре, і заспокоїтися. Встиг собі вигадати, що вона мені зрадіє. Ага, як би не так.

Але те, що на мене чекало, пояснило, що ж за передчуття мене супроводжували впродовж дня.

Анжеліка... Моя кохана Анжеліка не бігла до мене навпроти, бо саме в цю мить малювала щось там аж на стелі. Височенній багатометровій стелі. Я бачив на ній ремені страховки. Але зацікавило мене інше. Тісніше за будь-які ремені її обіймали руки того самого хрища, що колись вони разом виходили з церкви. Я не пам'ятав його ім'я, але зараз мене навідали думки, за які я тут же отримав гріха просто в Храмі Божому.

Здається, вони разом малювали, але здалеку виглядало, ніби стояли на шаленій висоті, обіймаючись.

— На сьогодні досить! Закінчуйте і будемо розходитися, — вигукнув хтось знизу. Тепер я помітив, що тут було чимало художників, окрім тих двох.

— Вибачте, пане, але храм зараз на реконструкції, — нарешті мене побачили.

— Я вже йду, — мовив я. — А це безпечно? — кивнув на ті величезні споруди, типу драбини, на одній з яких стояла Ліка. Я розумів, що це спеціально для малярів і має бути надійно, але висота ж...

— Все абсолютно безпечно, — відповіли мені, а наступної миті пролунав голос самої Анжеліки. Її крик.

Я не встиг побачити, як вона зірвалася, але, здається, на той час вона вже спускалася. Оступилася, чи що...

Той хрищ встиг її підхопити за руку, та й страховка не дала б впасти. Та, проте моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Коли той дурник збирався підтримати її і знову повернути на гігантську драбину, він припинив сам триматися.

— Обережно! — вигукнув я.

— Андрію, тримайся сам! — крикнув ще хтось. Здавалося, вони зараз обоє упадуть. І я навіть забув про той ремінь страхування. Але хлопцю вдалося втриматися і втримати Ліку. Вона змогла вчепитися вільною рукою за драбину і вилізти на неї ногами, а за кілька хвилин вони змогли спуститися.

Моя маленька красуня плакала. Певно, страшенно злякалася. Я бачив це і хотів до неї побігти, але її одразу обійняв цей Андрій.

— Чшш, ну все, люба, не треба плакати. Я б ніколи не відпустив тебе. Ніколи, — промовив він доволі голосно. Настільки, що я почув. І побачив, як вона пригорнулася до нього. Їх обступили колеги, а я залишився стояти, не знаючи, що робити. Що робити, окрім того, щоб молитися. Я ж все одно вже в храмі. Молитися, аби припинити її кохати.

Я хотів піти. Хотів, але не зміг. Зараз єдине, що мене турбувало — як вона. Я мріяв побачити її усмішку, навіть якщо причину для неї подарує інший.

Наскільки міцні їхні відносини? Що між ними? Цього я не знав.

— Все, я збираюся і додому, — почувся її голос. — Голова дуже болить...

— Ти злякалася сильно. Випий заспокійливе і лягай спати, — порадив хтось з жінок.

— Я викличу таксі і відвезу тебе додому. Хвилюватимуся, — знову вліз той Андрій. А що відповість вона?

А вона побачила мене. Побачила і завмерла. Її кришталеві очі знову сповнилися сльозами.

— Назар? — прошепотіла вона.

— Привіт, — я підійшов на кілька кроків.

— Ти бачив? — певно, вираз тривоги на моєму обличчі казали все за мене.